Бесплатный фрагмент - Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі

Веселий паровоз Чу-Чухін та його друзі

Титарчук Федір Олександрович

Вступ…

В одній непростий місцевості, що розташувалася акурат між Полтавою та Києвом, серед болот, прадавніх лісів і занедбаних військових об'єктів, оселилися мандрівні паровозики. Їх поява ні в кого не викликала б особливого інтересу, якби не злоблива стара, що проживала на Болоті Старих Паровозів та вела свій бізнес на тому, що переплавляла рухомий склад залізниці на ложки та виделки.

Місця ті стояли особняком і не значилися на жодній карті. Хтось відносив це до їхньої чаклунської природи, а хтось бачив всього лише в недавньому перебуванні тут військових, які, як відомо, свої об'єкти на карти не поспішають наносити. Але як би там не було, а військові з цих місць благополучно забралися, залишивши за собою всі свої споруди, з десяток залізничних перегонів, кілька мостів через річки та інший непотріб, який чи то забули, чи то не знайшли застосування на новому місці. Саме в такому військовому об'єкті, дуже схожому на хату на курячих ногах, і оселилася стара, що звалася Бабою-Ягою, і яка таїла злобу на усіх, у тому числі й на мандрівних паровозиків.

Паровозики, траплялося, втручалися у справи лісові або болотні, але більше через незнання або гостру необхідність, ніж з якихось інших мотивів, і це кожен раз виводило стару з себе.

А за рікою жили місцеві. Жили вони тут давно, принаймні самі так вважали. Жили, але чітко проводили лінію куди заходити було можна безбоязно, а куди краще було не потикатися. Тому за річку якщо хто і забрідав, то повертався звідти з сивиною у волоссі і з масою історії, від яких охочих відвідати ліси та болота ставало ще менше.

Лісові ж мешканці лише виглядали для сторонніх чимось єдиним, монолітним, насправді ж і всередині цього закритого співтовариства, що намагалося не впускати до себе сторонніх, кипіло бурхливе життя. Баба-Яга, після відходу з боліт військових, вважала себе їх правонаступницею, з чим були відверто незгідні Дуби-Ходуни. Дуби-Ходуни прожили в цих місцях не одну тисячу років і тому вважали Бабу-Ягу прийшлою. Лісові і водяні мешканці не бажали будь-яких змін, звикнувши до того життя, яке тут було споконвіку і тому агресивно сприймали будь-яке втручання ззовні. Болотні духи, що оселилися в місцевих болотах, заманювали своїми чарами механічної магії паровози, що пробігали поруч, а періодичні порчі та інше чаклунство Баби-Яги нейтралізувалося проявами магії місцевої флори і фауни. Значною мірою паровозикам просто щастило…

Істрії, що наводяться нижче, якраз і розповідають про ті події, що відбувалися в цьому ненанесеному ні на одну карту куточку Полтавщини, де, як відомо, кожна друга стара є відьмою, а кожен третій кіт Баюн.

1. Як Баба-Яга паровозика Чу-Чухіна на ложки переплавити хотіла

В одному густому лісі, що росте десь під Полтавою, в стороні від основних трас, знаходиться старе депо. Раніше ним користувалися військові, але потім військові пішли і залишили все як є, забравши лише свої паровози та бронепоїзди. А цивільним депо виявилося не потрібно — у них і без того своїх вистачало. Так і залишилося пустувати нічийне депо посеред густого лісу, відгороджене від зовнішнього світу величезними деревами, широкими річками да топкими болотами, що тягнуться на десятки кілометрів. Спочатку депо пустувало, але потім, перебираючись за трьома, таким же занедбаним, як і саме депо, мостам, в нього почали забрідати мандрівні паровози. Деякі йшли далі, побувши в депо зовсім недовго, а деяким місце одразу ж подобалося, і вони залишалися тут жити, а депо ставало їхньою домівкою. Але просто сидіти в ангарах паровозам було нудно, вони любили колесити по рейках, розганятися, гальмувати, возити вантажі та пасажирів, а також гудіти на полустанках. Тому паровози першим ділом полагодили військовий телеграф, розіслали всім телеграми з проханням і їм надсилати заявки на перевезення, і коли такі заявки приходили, то з радістю їх приймали.

Вранці, перед тим як роз'їхатися по справах, паровози збиралися за ангаром, пускали в небо пар та дим, пили машинне масло і розповідали байки. Найвеселішим і балакучим був, природно Чу-Чухін. Чу-Чухін того ранку відзначав рівно місяць, як він влаштувався в депо і пригощав усіх привезеним вчора з рейсу машинним маслом.

— Гарне мало! — Хвалили його паровози.

— Ти б на вечір його залишив, — натякали інші на те, що вони підготували святкову вечерю.

— Я ще привезу, — відповідав їм Чу-Чухін і радісно пускав у небо дум. — Ось відвезу два вагони дров і на зворотному шляху обов'язково захоплю.

— А не боїшся по незвіданих шляхах кататися? — запитав його кіт на прізвисько Маслянка, що проходив повз них. Кіт тут працював механіком, носив промаслений комбінезон, перевіряв підшипники паровозів перед відправкою в рейс і всіх змащував своєї масельничкою за що і отримав своє прізвисько.

— Так після Топких Боліт, Болота Старих Паровозів і Баби-Яги мені вже нічого не страшно! — Відповідав Чу-Чухін.

— Баби-Яги?! — Здивувався один з паровозів. — А хто це?

— Як? — Тепер здивувався і Чу-Чухін. — Хіба я не розповідав цю історію?

Виявилося, що ні, не розповідав. І тоді, любитель різних історій, Чу-Чухін почав.

— Це, скажу я вам, мої друзі, дуже цікава і пізнавальна історія. Сталося це з місяць тому, якраз перед тим, як я добрався сюди. Тоді я був мандрівним паровозом, який спить на запасних коліях, а коли не спить, то котить туди, куди очі дивляться, заправляється тим, що підвернеться, а техогляди проходить від випадку до випадку, тому й хворіє часто. А механіків у нього і зовсім немає.

Котив я в той день, здається, з боку Полтави. Їхав вже довго і мені стало здаватися, що дорога йде кудись не туди, кудись убік. Тоді я зупинився, озирнувся по сторонах, подумав трохи і зійшов з рейок. Погода була прекрасна, сонечко гріло мої боки, вітерець легко гнав назад дим, що виривається з труби. У таку погоду було приємно погуляти на природі. Трохи погуляти, а потім вийти на шляху в потрібному місці, встати на них своїми колесами і поїхати далі.

Мені не хотілося втрачати половину дня на те, щоб зробити великий гак і вийти в бажану точку лише надвечір. Судячи по карті, а я завжди їжджу з картою, тут через лісочок можна було зрізати і через годинку вийти на потрібні шляху, а звідти вже і рукою подати у бік Києва.

З перших же хвилин мені стало здаватися, що з картою у мене щось не так. Це я вже потім дізнався, що карту цих місць малювали військові і звичайно ж склали її так, щоб приховати все, що показувати не хотіли — і депо, і ангари, і склади, і військову техніку, яка тут колись стояла, і, звичайно ж, схему залізниць теж неправильно намалювали. Я ж про це не знав і карті, яка не раз мене вже виручала, природно довіряв.

Спустився я з насипу, проскакав по дрібному болітцю, з купини на купину, від кущика до кущика, в одному місці навіть в плаву довелося пробиратися. Правда там не глибоко було, тільки в половину колеса. І минувши болітце, вибрався на узлісся. Ліс мені якось відразу не сподобався. Густий, похмурий, мовчазний. Старі дерева відразу ж зімкнули свої крони над моєю трубою, а через їх листя не пробивався навіть промінчик світла. У погожий сонячний день раптом стало темно, сиро і незатишно. Я хотів було вже повернути назад, але щось мене не пустило. Я так думаю, що це було якесь чаклунство. Напевно якесь магнітне чаклунство, яке кораблі на мілину затягує, і літаки в повітряні ями заманює.

Про магнітному чаклунстві, якому, як вважалося, піддаються всі металеві об'єкти, а паровози вже тим більше, розмови ходили, і ставилися до цього всі серйозно.

— І чим далі я продирався крізь зарості, тим сильніше мене вабило вперед, — продовжував Чу-Чухін. — А зарості ставали все щільніше, я вже всі боки собі подряпав, один або два рази вдарився об стовбур дерева, пом'яв огорожу трапа, кабіну пом'яв, навіть на пару коліс почав кульгати. І коли за темно-зеленим листям почало пробиватися світло, я зрадів і побіг швидше, не звертаючи уваги на те, що під колесами захлюпало, а з кожним метром я став занурюватися все глибше і глибше в брудну болотисту воду.

І ось по самі осі у воді я вибрався з лісу, а там, на одному з пагорбів стояла старенька і збирала ягоди. Що це були за ягоди я не знаю, але їх було вже майже що повний козуб. Баба була худою, згорбленою, з великим носом і гачкуватими довгими руками, а з-під бардового кольору хустки вибивалося пасмо попелястого кольору сивого волосся.

Стара злегка розігнулася, глянула в мій бік і розвела руками:

— Ой, а як ти сюди, милок, забрався?! — прокричала вона. — Тобі сюди не можна.

— Не можна! Не можна! — закричали її два коти. Один був чорний, як ніч, другий колись був, напевно, білим, але жив давно в лісі та на болотах і тому неабияк випачкався. Котів я якось відразу не помітив, напевно вони були десь поруч, за пагорбом.

— Чому? — здивувався я, моргаючи очима від яскравого сонця, вибравшись з темряви.

— А ось чому! — вказувала вперед стара.

Я не відразу розібрав куди вона показує, але потім, коли мої очі звикли до сонячного світла, побачив жахливу картину. Якщо раніше я чув, що в морі є десь місце, куди магнітне чаклунство стягує всі втрачені або потонули кораблі і місце це називається кладовищем загиблих кораблів, то щось подібне я побачив і тут. Тільки тут було велике безкрайнє болото, поросле місцями невеликим чагарником, покрите тванню, болотної травою і ще чимось, що росте на болотах, а посеред всього цього лежали старі, проржавілі паровози. Більшість з них глибоко пішло під воду і на поверхню виступали лише їхні дахи, десь стирчали паровозні труби, прямо переді мною, метрів за сто, з води виступали тільки колеса — напевно паровоз перекинувся і лежав догори колесами. Були тут паровози усіх можливих моделей, їх було дуже багато. Вони навалювалися один на одного, упиралися бортами, носами, піднирювали один під одного. Вдалині я навіть помітив бронепоїзд. Його іржаві знаряддя дивилися в мою сторону і це було моторошно.

— Не можна туди, милок! — посміхнулася стара і запропонувала вибратися до неї на пагорб. — Там загибель. Вірна загибель для будь-якого паровоза, що туди потрапить. Ось зовсім недавно, на моїй пам'яті, один ось такий же, ступив в болото, та так вибратися і не зміг. Потягло його болото, цілком проковтнуло.

— Та як же це? — здивувався я. — Як таке виходить?

— Не відаю я. — відповіла стара.

— Таємниця страшна! — промурчав чорний кіт.

— Та ти, я подивлюся, вже й сам потріпався, — похитала головою баба, час від часу шепелявлячи. — У місця згубні забрів, та хоч нас знайшов. — Говорила бабуля. — Ти нас не бійся. Ми місцеві, давно тут живемо, всі ходи-виходи знаємо. Допоможемо заблукав.

— Допоможемо. — промурчав світлий кіт і потерся об моє колесо. — А коліщатко то зламано!

— Ой! — стрепенулася стара. — Як зламано? — підбігла до мене. — І справді недобре з коліщатком. Лікувати потрібно.

— Лікувати потрібно, лікувати потрібно. — погодилися з нею коти.

— Допоможемо паровозику? — спитала стара у котів.

— Допоможемо, допоможемо. — загурчала ті і взялися якось загадково підморгувати їй.

— А ви і в механіці розумієтеся? — стало цікаво і мені.

— А то як же! — здивувалася стара. — Розуміємося. І дуже багато ще в чому розуміємося.

— Так ви механіки! — вирвалося в мене. Хоча згорблена стара і два коти не надто походили на механіків.

— Майже що. — прогурчав чорний кіт. — Ми більше ніж механіки. Ми володіємо механічної магією. Ремонтуємо силою заклинань, відварів, настоянок, масляних сумішей та інших технічних речовин, невідомих відсталій науці.

— Ух ти! — здивувався я. — А ангар де ваш?

— А недалече, милок, — вступила в розмову стара. — Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять ліском пройтися і на місці будемо. — примружилася вона.

— Та що півгодини, швидше доберемося. — підхопив чорний кіт, облизуючись чомусь.

— У нас там все вже готове, — всю дорогу не замовкала стара. — Ми тобі припарки поставимо, масло змінимо, метал настоянками отрихтуємо, іржу розчинемо і метал на цих місцях наростимо. Ми в цих справах багато що розуміємо. — шепотіло вона.

Скажу відразу, ліс то був той же самий — похмурий, холодний, вологий і темний. Гілки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз світло, підлісок закривав собою весь простір між стовбурів дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Мені навіть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, відкриваючи прохід, але так і не розімкнули гілки над нами.

Я слухав неуважно стару, весь час озираючись по сторонах. Мені здавалося, що звідти, через чагарники, з-за стовбурів дерев, з темряви хтось за нами спостерігає. І спостерігачів там було дуже багато, відразу по кілька за кожним деревом. Всі вони були злі і були готові ось-ось вискочити і накинутися. Тепер я розумію чому стара час від часу переставала розповідати мені про свою механічну магію і шикала у бік лісу. Напевно, заспокоювала тих, хто там сидів.

Коти простували поруч, гордо задерши хвости. Один праворуч, другий ліворуч від мене.

— А ось ми майже вже і прийшли, — вказала вперед стара. — Ось і наш ангар — хатинка.

Попереду щось замаячило, займаючи собою весь прохід. То була звичайна дерев'яна хатинка. Звичайна та не зовсім звичайна. Старе дерево у вогкості поросло мохом. Єдине вікно давно не милось, а дах, що був зроблений з очерету, потемнів і вимагав заміни. Хатинка час від часу коливалася і з боку здавалося, що вона дихає.

— А як же ми там все помістимося? — здивувався я.

— Про то не турбуйся, милок! — вимовила стара. — Ось, подивись. — і вона раптово засвистіла. Від її свисту у мене відразу ж вуха заклало, а коли вона перестала — ще якийсь час я погано чув.

— Гей, дерев'яна, повернись до мене передом, до лісу задом! — прокричала стара. У ту мить мені здалося, що я вже десь чув цю фразу, от тільки де — все ні як не міг згадати.

«Дерев'яна» затремтіла і, на мій подив, почала підніматися. Хатинка піднімалася вгору, розштовхуючи собою в сторони гілки, а де і самі дерева. Дерева розходилися, як живі, гілки завбачливо відгинається убік, а які не встигали, ті просто ламалися під напором хатинки, що почала рухатися.

— Та швидше ти, дерев'яна! — прокричав чорний кіт. — Ми що тут тебе рік чекати будемо?!

Хатинка піднялася на своїх маніпуляторах вгору, повернулась там на півоберта і так само акуратно і неспішно опустилася вниз. Ми стояли осторонь і тільки зараз я зрозумів справжні розміри цієї споруди. Вона була величезна, висотою в три ангара, а завширшки п'ять паровозів. Поки ми стояли далеко — вона нам здавалася не більше звичайного будинку.

З цього боку не було вікон, тільки одні двері і великі ангарні ворота. Ворота відчинилися і стара запропонувала мені туди в'їхати.

— Ось ми і вдома, — показувала шлях вона. — У нас тут і відвари, і коріння, і масла машинні настояні на ялинових шишках. І піч чудодійна.

— А пічка навіщо? — здивувався я. Посеред хатинки, що була розміром з ангар, стояла величезних розмірів піч, в яку цілком міг вміститися паровоз і місце ще залишалося. Піч вже була розігріта і навіть палала жаром.

— А як же по іншому? — зробила здивоване обличчя стара.

— Це щоб кісточки твої розпарити. — додав світлий кіт.

— Це щоб порчу паровозну з тебе зняти. — промурчала і темний кіт.

— Щоб усі пом'ятості м'якше стали і відвари цілющі їх отрихтовати змогли.

— Щоб іржу цілющий вогонь відділив від корпусу твого, а ми потім олійними екстрактами метал змогли на тебе наварити.

І так солодко звучали їхні слова, так манила пічка. Ну прямо так само, як і болото, коли я продирався через ліс. І я вже подався до пічки, в теплий і приємний жар, як раптом порівняння з лісом мені стало очевидним з тим, що відбувалося зараз. Порівняння це мене привело в почуття, щось осмикнуло мене і чари тут же спали. Теплий жар пічки перетворився на обпалюючу спеку і я навіть почав відчувати як метал потроху піддається і ось-ось почне плавитися.

— Гей, ангар, слухай мене! — закричав я. — Туши швидко піч. Підіймайся на маніпулятори і гайда звідси, в бік найближчих залізничних колій.

І що б ви думали?! Він мене послухався. А як же могло бути інакше то?! Один механізм інший зрозуміє з півслова. Зрозуміє, послухається і розбереться що другому добре, а що ні.

Хатинка похитнулася, стулки печі зачинилися і запал та жар почав вщухати за ними, стара і коти від хитавиці покотилися під стіну. Покотилися і відразу ж перестали бути добрими да чемними. Закричали, руками та лапами замахали, коти ті й зовсім заверещали. А хатинка тим часом погойдувалася з боку в бік на ходу.

Дерева своїми лапами чіплялися за її ноги-маніпулятори, тяглися гілками-гаками до дверей, обманута у своїх очікуваннях, зла звірина та інша лісова нечисть стрибали внизу, намагаючись дотягтися до дверей.

І так тривало з півгодини…

— А що потім? — не витримав хтось із слухачів.

— А потім хатинка на маніпуляторах пройшла через весь ліс, прокрокувала по парі боліт, та вийшла до гілки, що вела прямо сюди. Тут я подякував хатинйі, запропонував їй піти з лісу, але вона сказала, що її військові тут залишили на випадок війни, під стару будівлю замаскували, і вона повинна вірою і правдою і далі служити, тому покинути свій бойовий піст не може. Пообіцяв я тоді час від часу заскакувати — виявляється їй військові залишили цілий склад мастильних матеріалів, — і ледве тягнучи колеса ось випадково забрів сюди — в депо.

— Ух ти! — здивувався хтось. — Це чи не там, де занедбані залізничні колії уздовж лісу дугою в топі йдуть, сталося?

— Мабуть, що там, — кивнув Чу-Чухін. — Я навіть упевнений, що там. Тільки туди краще не потикатися — місця там і справді згубні. А ось ту стару зовсім недавно на базарі в Полтаві бачив.

— І що вона?

— Так ложками торгувала. Ложки, каструлі, сковорідки. Все металеве. Новеньке, блискуче, зовсім недавно виготовлене. Я потім питав у людей на базарі, чи часто вона тут торгує?! Кажуть — постійно. Всі ці ложки-сковорідки — її коник. Підробки, звичайно, під китайські, але продаються добре.

— Це вона і тебе на ложки переплавити хотіла?! — раптом зрозумів хтось.

— І не сумнівайся. Я потім багато про те думав. Це виходить — живе вона біля болота згубного, повного магнітної магії, зупиняє одурманені паровози у самої топі, заманює до себе в лігво і там в печі плавить та ложки ллє. Так що я, виходить, дивом вислизнув, — кивнув Чу-Чухін. — І тепер ті місця стороною об'їжджаю. Ну хіба що від випадку до випадку до замаскованого ангару під хатинку заскочити, а так більше ні-ні. І вам не раджу.

2. Як паровозик Чу-Чухін Колобчука рятував

— Привіт, Колобчук! — протрубив Чу-Чухін Колобчуку, коли пробігав повз нього.

Колобчук був чимось дуже зайнятий і тому лише кивнув паровозику, продовжуючи на ходу щось роз'яснювати коту Маслянці. Маслянка не погоджувався, постійно невдоволено бурчав, інший раз навіть сичав, але якісь цифри в паперах, що Колобчук ніс у розгорнутому вигляді і постійно вказував в них, змушували Маслянку змовкати.

Колобчук носив пом'ятого кашкета білого кольору з темним козирком, займався в депо діловодством і бухгалтерією, був постійно насупленим і ні кому не давав спуску. При цьому Колобчук залишався класичним колобком — кулькою з тіста, але дуже важливою і солідною, отчого тепер не котився, як раніше, по дорозі, а лише підстрибував угору і вперед.

— Ох і дістанеться ж сьогодні Маслянці! — промовив хтось.

— А що сталося те? — поцікавився Чу-Чухін.

— Так Маслянка вчора якусь запчастину в нашому крані неправильно вставив. Її перекосило і кран зламався.

— Ну буває. Справ-то?! — здивувався один з новачків, який поки що неповністю усвідомлював порядки в депо.

— Тут справа така, — пояснювали йому. — Поломка ця незапланована і тому витрати теж надпланові, а цих надпланових витрат Колобчук жах як не любить! У нього все має працювати так, як в плані написано і ламатися строго в відповідності з технічними умовами і графіками планових ремонтів. Тому-то він зараз тюхтій Маслянці задасть. Ой задасть!! — похитав скрушно головою Старий паровоз Літерний, що все життя пропрацював на урядових перевезеннях і ось зараз, на старості літ, вирішив пожити в своє задоволення в цьому депо.

— І звідки ж він тут узявся? — не вгамовувався Новачок. — Невже без нього обійтися не можна?

— Ну, ми якось раніше обходилися, — знову вступив у розмову Чу-Чухін. — Тільки з появою Колобчука у нас порядку більше стало. З телеграфом він, знову ж, краще працює, ніж Маслянка. І наряди роботи роздає своєчасно. Так що тепер у нас і з запчастинами краще стало, та й з усім іншим. А як він тут з'явився — я розповім. Це я його до нас привіз! — посміхався Чу-Чухін, згадуючи як це трапилося.

— Щось я таке пригадую, — насупився Старий Літерний. — Ти тоді ще весь у пилюці да кіптяви приїхав, і половина передка пом'ята була! — згадав нарешті він.

— Так і було. — погодився Чу-Чухін.

— А ось що там ще було — вже й не пригадаю. — Нагадай. — Запропонував Старий Літерний.

— Так, розкажи, розкажи. — присунулися ближче паровози. Байки за ангаром під час ранкового або вечірнього відпочинку були улюбленим заняттям мешканців депо.

— Та тут-то і розповідати нічого, — почав Чу-Чухін. — Загалом, було все так.

Їхав я тоді навантажений. Віз, якщо не зраджує пам'ять, чи то труби, чи то арматуру. Словом, щось металеве на сусідню МЕТАЛОБАЗУ. Вантаж видався важким і незручним. Постійно совався у вагонах і на поворотах, кожен раз доводилося прикладати додаткові зусилля, щоб не перевернутися.

А деньок видався тоді прегарна. На небі ні єдиної хмаринки, сонечко веселе, так і гріє боки, вітерець легкий, попутний. Шляхи залізничні вільні, жодного зустрічного і ні єдиної затримки на полустанках. Тільки вантаж важкий, а в іншому — одне задоволення кататися.

Я зійшов уже з магістральної дороги і звернув на нашу західну гілку, а там, за три кілометри, потрібно було знову взяти на захід, розвантажитися на базі, та повернутися знову до нас на гілку.

І ось десь, в цьому проміжку я й помітив Колобчука. Точніше, не зовсім його. Спочатку показався будиночок станційного доглядача. Ті самі будиночки, які раніше було безліч на дорогах і де жили залізничники, які стежили за стрілками, стежили за полотном та іншими комунікаціями залізничними. Наприклад, за телеграфними стовпами.

Зараз таких будиночків залишилося зовсім небагато, їх вже замінили чимось, але от нам пощастило, у нас їх все ж таки дещо залишилося. І ось в одному з них живуть старий зі старою. Є в них внучка, яка приїжджає до них на літо, кіт Мурчик і собака Бобанька.

Колобчука я зустрів в самий розпал історії, тому першу її частина переповім з його слів.

І так, як описано в кухонної книзі з приготування Колобчуків, одного разу дід і баба вирішили поїсти. Але у них, як водиться, відразу ж нічого не виявилося. Дід порекомендував бабці підлогу помісти, мішки потрусити, по засіках пошкребти, та в льох заглянути. Та так грізно порекомендував все це зробити, що відразу ж знайшлися і борошно, і сіль, і цукор, і ще щось, що в тісто в таких випадках кладуть.

Замісили вони тісто і зліпили колобка. Розігріли піч, помістили його туди, щоб випікався. Та заслінкою прикрили. А самі, і дід, і баба, і внучка, і кіт з собакою присіли на лавку і почали очікувати. Пройшов якийсь час, бабця навіть дрімати початку, як з того боку, з боку печі, в заслінку постукали. Та так голосно постукали, що заслінка після третього разу відскочила в бік, а з запалу да з спеки вискочив на світло випечений усміхнений Колобчук.

— Ага! — закричав він. — Знаю я що ви зі мною зробити хочете! З'їсти мене хочете! Тільки от я проти! — випалив він і поки всі в розгубленості не розуміли що робити, зіскочив на підлогу, докотився до стільця, скочив на стілець, звідти на стіл, далі на віконце, а там через кватирку і на вулицю вискочив.

Вискочив, значить, Колобчук на вулицю і покотився. Але не тут-то було. Раптом звідки не візьмись, йому на зустріч відразу Заєць, Вовк, Ведмідь і Лисиця вибігли. Вони як тільки дим побачили з труби, та запах свіжого хліба почули, тут же зрозуміли — колобка готують і якщо судити по кухонної книзі про приготування Колобчуків, то він обов'язково втече від старих. Тому не стали його на доріжці чекати, поки він всіх їх обежить, обдурить да посміється, а вирішили самі до будиночка прийти, зіграти на випередження, так би мовити.

Колобчук навіть розгубився і тому втратив дорогоцінний час, бо з будиночка вже на вулицю вибігали дід з бабою, їх внучка Альонка, кіт Мурчик і собака Бобанька.

— Тримай його! — закричала бабулька. І її крик став командою для Колобчука. Він вийшов із заціпеніння і що було прудкості смикнув від них вздовж залізничних колій, рятуючись від переслідування.

— І ось тут з'являюся я, — нарешті перейшов до своєї частини історії Чу-Чухін. — Як ви пам'ятаєте, я тоді їхав навантажений, віз метал на МЕТАЛОБАЗУ і насолоджувався погодою, природою та можливістю подорожувати. Ось тут я і помітив Колобчука. Той що сил намагався відірватися від переслідувачів, але ті, підіймаючи клуби пилу, мчали за ним. Колобчук порівнявся зі мною, і я швидко запитав:

— Що трапилося?

— З'їсти хотіли … — важко дихаючи пояснив він.

— Застрибуй! — скомандував я, пригальмувавши біля нього.

Колобчук застрибнув і тут же сховався у мене в кабіні, а я як міг почав прискорюватися. Переслідувачі не відразу зрозуміли що сталося і навіть пробігли повз мене, все так же підіймаючи клуби пилу. А коли розібралися що до чого, то ми з Колобчуком вже котили у всю міць і Колобчук їм співав свою пісеньку, як він бабусі пішов і від дідуся пішов…

— А потім ти його привіз сюди і він став тут діловодом і бухгалтером. — подумавши, що розповідь закінчено, сказав новенький паровозик Новачок.

— А потім я привіз його сюди і він став тут діловодом і бухгалтером, — погодився Чу-Чухін. — Але це потім. Поки ж це не вся історія, і я б сказав, що вона тільки починається.

— Так? — здивувався паровозик. — Тоді я не перебиваю.

— Ми з Колобчуком зраділи, що так легко відірвалися від переслідувачів. Він представився, я теж сказав, що мене Чу-Чухіним звуть. Він повідав мені свою історію, я розповів, що живу в одному цікавому місці — у занедбаному депо, а зараз виконую замовлення, везу вантаж на МЕТАЛОБАЗУ. Після цього можу його до нас підкинути. Він зрадів, подякував. І за цією розмовою ми доїхали до самої МЕТАЛОБАЗИ.

На базі ми пробули години три, не менше. Поки документи все оформили, потім кран був зайнятий, потім розвантажували, все зважували, записували і тільки після цього укладали в спеціальні штабелери — там зберігають металопрокат.

Я нервував — страшенно не люблю всю цю тяганину, але без неї, мабуть, ні як. Як на мене — вже краще попутного вітерця і рейок, що тікають в далечинь, нічого і немає, а ось Колобчуку все це дуже навіть сподобалося. Він уважно стежив за всім, що відбувається, час від часу навіть вступав у суперечку з приймальником, а одного разу так взагалі зіскочив на землю і вже там щось доводив і показував.

Минуло три години, а може навіть і чотири, нас нарешті розвантажили, закрили наряд на перевезення вантажів, і ми були вільні їхати по своїх справах. Колобчук взяв якісь документи, сказав, що це важливо, і ми поїхали.

Як я вже говорив, ми відхилилися від маршруту і тепер на нього поверталися. Проїхали з півкілометра і виїхали до шляху, що веде через західний міст до нас у депо. Ми ні куди не поспішали, я хотів було навіть прокотитися, але Колобчук запротестував, сказавши, що потрібно приїхати в депо і відзвітувати. Правда звітувати було нікому — ми жили самі по собі, але Колобчук наполягав, і я піддався його умовлянням.

Міст, як ви знаєте, той давно покинутий, фарба з ферм-огорож давно облупилася, і він являє собою видовище старого іржавого гіганта, ще повного сил, але давно вже втратив свою молоду завзятість. Ми під'їхали до цього мосту, і тут нас чекав неприємний сюрприз. Ми зупинились…

У протилежному кінці мосту, прямо на шляхах, лежав величезний валун. Настільки величезний, що спробуй я з ходу з ним щось зробити, обов'язково злетів би з рейок і покотився б у річку. Огородження моста не давали можливості обійти цей валун з боку. Я сторопів. І в першу чергу тому, що біля валуна стояли Лисиця, Вовк, Заєць, а ззаду, за нашими з Колобчуком спинами, Ведмідь і внучка Альонка, які переводили стрілки. Так що, здумай я здати назад, пішов би в тупик, і вже звідти точно ні як не вибрався б.

— Віддай нам Колобчука! — прокричала Бабулька звідкись з-під мосту.

— Віддавай! — кричав Заєць. — Він наш!

І тут я все зрозумів. Поки ми розвантажувалися на МЕТАЛОБАЗІ, вони потихеньку, сівши на дрезину — он вона, стоїть в тупику — дісталися до моста. Якимось чином звалили величезний валун на шлях і зачаїлися, чекаючи, поки ми приїдемо і, нічого не розуміючи, потрапимо в пастку на мості.

— Я тебе не віддам. — тихо промовив я Колобчука, який стояв на трапі і спирався об один з кілочків огорожі.

— Це ти даремно! — було видно, що Колобчук щось задумав. Він вже тоді був хитрун ще той. — Ми тут замкнені. Зрушити валун ти ще може і зміг би, але для цього потрібен час і діяти треба обережно. А поки ти це робитимеш, вони обов'язково заберуться сюди і всі твої потуги будуть марні. Тому я краще здамся, а ти тут … — і Колобчук закричав що було сил. — Здаюсь я! Здаюся!!! — і зістрибнув на міст.

Жалібно, накульгуючи, як можуть кульгати тільки колобки перекочуючись з боку на бік, він прокотився у бік каменю, підкотився до самої Лисиці і коли та нахилилась, щоб його схопити, тут же підстрибнув, приземлився на зігнуту лисячу спину, перескочив її і знову, як вже було раніше, рванув щодуху уздовж залізничних колій.

Про мене, природно, всі забули, залишивши стояти замкненим посеред мосту. Попереду камінь, ззаду перекладені стрілки, праворуч і ліворуч — ферми мосту… І тут я згадав про те, що мені говорив Колобчук, мовляв, камінь зрушити можна, але тільки потрібен час і потрібна обережність. З часом у мене начебто зараз стало краще, а обережності мені взагалі не позичати. Тому я потихеньку під'їхав до валуна, уперся в нього носом і потроху почав його рухати. Валун не відразу подався, але все ж мені вдалося його зрушити в сторону, звідки йому пряма дорога була в річку, але тут я втратив пильність — все хотів Колобчуку допомогти — і занадто сильно і різко натиснув на камінь. Камінь-то полетів по укосу в річку, а ось я пом'явся сильно, ніби з розгону об скелю вдарився.

Але справа була зроблена, я рванув уперед. Перші півкілометра я нічого не бачив, і лише потім, десь вдалині, побачив маленькі рухомі точки і пил, що ними піднімалася. Я додав ходу і вже через хвилину наздогнав бабку, потім і діда обійшов, внучка, кіт і собака бігли разом, причому собака, схоже, думала, що це гра і весь час заважала під ногами у внучки Альонки. На диво останнім з звірів біг Заєць. Він не втомився, просто був настільки боязкий, що боявся вириватися вперед, побоюючись навіть Колобчука.

Вовк і Ведмідь бігли плече в плече і попереду, метрів за п'ятдесят, біг Колобок, а практично слід у слід за ним Лисиця.

Я обігнав їх усіх, пригальмував біля Колобчука і той не зволікаючи застрибнув до мене на трап, оббіг навколо котла, зі зворотного боку скочив у кабіну. Кабіну я, природно, відразу ж зачинив, бо не встиг я розігнатися, як Лисиця, що переслідувала Колобчука, тут же схопилася по щаблях на трап да кинулася і тут переслідувати Колобчука.

— Як ти там? — запитав я його, набираючи швидкість. Лисиця тим часом намагалася увірватися до кабіни, решта ж переслідувачів залишилися вже далеко позаду.

— Нормально, — відповів Колобчук уривчасто дихаючи. — Ледве вирвався.

— Ну, тоді тримайся, залишилося остання справа і після неї ми обов'язково вирушимо в депо.

Колобчук нічого не відповів, постарався затишніше забитися в кут, а я все набирав і набирав хід. Звернув біля Згубного Лісу і линув у бік Топких боліт і Болота Старих Паровозів. Лисиця весь час гарчала і намагалася лапами відкрити кабіну, брязкають зубами і щохвилини загрожувала мені найстрашнішими карами. Але я не зупинявся і Колобчука не здавав. Не зупинявся до самого повороту, що біля Болота Старих Паровозів, і тільки тут загальмував у всі колеса відразу. Мене протягло метрів з п'ятдесят, і я ледь не вилетів в ліс, але те, чого я добивався, трапилося — зла Лисиця не втрималася і при гальмуванні її інерцією викинуло по ходу руху. Вона злетіла вище ялин та тополь, від подиву скрикнула і зникла десь осторонь боліт, перелетівши весь ліс.

— А ми з Колобчуком благополучно дісталися до нашого депо, де він тут же почав наводити порядки, вести діловодство і бухгалтерію. — закінчив розповідь Чу-Чухін. — А ось тепер і за ремонтну службу взявся.

— А що з Лисицею стало? — поцікавився все той же Новачок. — Що з нею?

— Та все з нею добре, — відмахнувся Чу-Чухін. — Вона ліс перелетіла і в болото приземлилася. Зчинила такий крик, що навіть Баба-Яга в своїй хатинці почула. Витягла та Лисицю з болота і тепер Лиса у неї проживає, удвох на болоті вони магію магнітну да механічну розводять. Відвари варять і під місяцем в ступах літають. Але до нас поки що не потикаються. Провчили ми їх…

3. Історія Паровозика Привида і того, як Баба-Яга бажала до Чу-Чухіна дістатися

Після того, як від Баби-Яги утік Чу-Чухін, її справи пішли зовсім кепсько. Жоден новий паровозик не потрапляв до неї в сільця. Вона, навіть намагалася діставати метал з болота, переплавляти його і робити ті ж самі ложки та веделки, але й тут її переслідували невдачі.

По-перше, метал був важким, брудним, весь з'їдений корозією да покритий іржавим нальотом. Лисиця їй начебто і надавала допомогу, але все більше то лапа у неї виявлялася хворою, то нежить у неї опинялася, коли треба у воду лізти, а то й зовсім траплялися невідомі хвороби, які через півгодини самі собою проходили. Словом, помічниця з неї була нікудишня.

А, по-друге, якщо щось і вдавалося виловити да переплавити, ложки виходили всі дефектні, з домішками, з іржею, часом навіть ламалися і продати їх було все важче і важче.

Того дня Баба-Яга повернулася з міста в препоганому настрої. Мало того, що з привезеного на базар у Полтаву їй нічого продати не вдалося, так до неї прийшли колишні покупці і повернули все, що було нею продано в попередній раз. Ложки гнулися, ламалися, їх надщерблені краї з ознаками іржі загрожували здоров'ю покупців.

Баба-Яга вислухала від покупниць-полтавок такого, що готова була від злості розшпурляти весь ліс на своєму шляху, а вже якщо б їй під руку попався Чу-Чухін, то йому взагалі було б непереливки.

— Як з'їздила?! — виринула з-за теплої печі Лиса.

— Що привезла? — відразу ж прибіг дурний кіт Персик. Чорниш ж відразу зметикував, що справа така, що краще йому відсидітися десь подалі, і тихенько вислизнув у віконце.

Баба-Яга дуже сильно лаялася, а коли трохи заспокоїлася, то хитра Лисиця тут же біля ній і примостилася на лавці.

— Ех, справи наші не мед! — зітхнула вона. — І здається мені, що поправляти їх потрібно.

— Це і Персику зрозуміло, що справи наші погані! — огризнулася стара. — Тільки от як їх поправити то?

— А ти не гарячкуй, не гарячкуй, — заспокоювала її Лиса. — Тут підхід зовсім інший потрібний. У причинах розібратися потрібно…

— А що в них розбиратися?! — вибухнула знову Баба-Яга. Вона хоч трохи і стихла, але все ж внутрішній вогонь до кінця не згас. — Усе почалося з Чу-Чухіна, — пояснювала вона. — Після того, як йому вдалося втекти, ну прямо як сіллю дорогу до нас для паровозів посипали. Жоден не йде. Жоден на вмовляння не піддається. І магія болота, мені починає здаватися, що в себе паровози раніше затягувала, слабшати початку. Чи не вабить магія механічна паровози в топкі місця по саму трубу залізти.

— Так може рішення лежить на поверхні? — підморгнула Бабі-Ягі Лиса.

— Це ж як?

— З Чу-Чухіна все почалося і Чу-Чухіним все повинно і закінчитися. А якщо ця його втеча якось вплинула на саме болото, то болото і повинно повернути все на свої місця.

— Мудровано говориш, — усміхнулася стара. Вона мало що зрозуміла зі сказаного Лисицею, але те, що говорила та щось варте уваги, все ж збагнула. — Так що зробити потрібно?

— Все дуже просто, — посміхалася Лиса. — Я тут у твоїх книгах читала, що є заклинання виклику привидів. Так от, якщо з болота викликати кілька привидів і…

— І напустити їх на паровозиків! — схопилася Баба-Яга. — Нехай вони їх розполохають і розженуть все це депо.

— Можна було б і так зробити, — зупинила її Лиса. — Але паровозики швидко збагнуть, що до чого і все повернеться назад. Та й прямолінійно якось це. Тут потрібен більш витончений підхід.

— Це який же? — не зрозуміла Баба-Яга.

— Ми проведемо обряд, — пояснювала Лиса. — Викличемо кілька духів паровозів, що лежать в болоті, розповімо їм, мовляв, хотіли визволити всіх, та сил у нас не вистачає. І попросимо їх з'їздити в сусіднє депо, покликати на допомогу паровозика на ім’я Чу-Чухін.

— А вони розкажуть що від нас і Чу-Чухін не захоче їхати … — прокаркала стара, вічно в усьому сумніваючись.

— Що така ймовірність існує, я не виключаю, — продовжувала між тим Лиса. — Але ми їх попередимо, щоб не згадували про нас в розмові з ним. Тому що він паровоз гордий і якщо його покличемо на допомогу ми, то він може образитися і не поїхати.

— А коли він приїде до нас, то ми вже його-то в піч на цей раз затолкаємо! — потирає руки Баба-Яга. Вперше в цей день у неї був гарний настрій.

— Саме то! — хитро посміхнулася їй Лиса.

***

Того вечора вогонь розгорівся, лише перша зірка з'явилася на небосхилі. Сонце ще остаточно не село і тому заграва костра перекривало навіть сонячне світло.

Сушняк, болотні трави, деревне вугілля, за який відповідав кіт Чорниш, горіли яскравим вогнем, складені певним чином посеред галявини. Дерева, лише углядівши перші язики полум'я, постаралися прибрати свої гілки подалі, а деякі навіть відійшли в сторону.

Навколо вогню метушилася Баба-Яга, то підкидаючи щось у вогонь, то підливаючи різнокольорові рідини-настоянки і весь час читала якісь заклинання. Цими заклинаннями вона розполошила всю живність, що жила поблизу, кіт Персик голосно шепотів і гарчав, зігнувши спину дугою, а Чорниш, як кіт розумна, і в цей раз постарався десь сховатися да перечекати все це дійство.

Десь ближче до півночі, коли вогонь хоч і став дещо стихати, але, здавалося, його жар весь змістився вниз, утворивши щільну вогненну кулю, лісом поповз дивний туман. Він починався біля самого вогню, звідти рухався у бік болота, розповзаючись попутно по сторонах і там, змішуючись з болотним туманом, утворював масу що світилася, під діями якої поверхня болота починала хвилюватися. Спочатку легко, з невеликими сплесками, болото ознаменувалося рухом. У рух прийшов весь вміст болота — заскрипіли поховані паровози, затріщали своїми іржавими частинами, вдарялися і терлися бортами, болотна маса, сіра і непроглядна, захиталася з боку в бік, а на її поверхні пішли величезні хвилі, що вихлюпувалися на десятки метрів у ліс.

Земля затремтіла, болото завирувало, піднявся вітер, що почав складатися у смерч над самою поверхнею і ламати дерева.

Деякі дерева впали в болото, де їх тут же поглинула безодня, решта кинулися на втік, подібно іншим лісовим мешканцям.

Дерева скупчилися, наскільки могли, подалі від самого епіцентру, утворивши навколо нього смугу порожнечі. І ось з цього всього, під завивання вітру і тремтіння землі, з глибини воронки, що утворилася по центру болота, вилетів наверх паровозик.

Паровозик то був не простий. Не був він матеріальний, не мав залізних бортів і не диміла його труба. Виринув він із бурхливого Болота Старих Паровозів, здивувався, що відбувається і раптом усвідомив, що вабить його вогонь, що горів у лісі. Вабить, кличе, щось хоче йому сказати.

Паровозик пройшов крізь смерч, що тільки лише набирав сили, намагаючись вийняти з болота те, що там було, проскочив повз дерева-велетні, що шарахалися з боку в бік перелякані, і присів в декількох метрах від вогню.

Будь він справжнім паровозом, з чавуну і сталі, його боки відразу б відчули неймовірний жар, що йшов з вогненної кулі, в яку перетворився вогонь. Але він був не зовсім звичайним паровозом — він був привидом, духом давно покійного на дні болота старого паровоза, і тому забув що таке світ і які правила тут побутують. По суті, для цього світу, він був юний і наївний.

— А чому один? — шепотілися стара з Лисицею.

— Чому я знаю, — огризалася Лиса. — Може їх там взагалі нікого не залишилося. Може болото настільки давнє, що…

— А може вогонь неправильно розпалила? — намагалася викрити Лисицю стара. — Або прочитала в книзі щось невірно?

— Що тут розгляди влаштували! — раптом з нізвідки з'явився кіт Чорниш. — Потім час буде. Паровоз у нас є. Нехай і один. Тим навіть краще. Скаже, що один вибрався, а решта там сидять. — Підказав рішення він.

— Ой, а хто це у нас тут?! — раптом перетворилася Баба-Яга. — Хто до нас завітав?!

Паровоз Привид, а був це саме він, завмер, не розуміючи чого очікувати від цієї трійці — Персик обпалив собі хвіст і тепер сидів на верхівці дерева, спостерігаючи звідти за всім цим.

— Ти нас не бійся, паровозик, — з найбільшою добротою і щирістю промовила старенька. — Ми тобі друзі!

— Багато паровозів нудиться в болоті, прозваному Болотом Старих Паровозів, — додавала Лиса. — Та ти й сам про це знаєш. І ось ми прийшли їм допомогти.

— Тільки от сил одним впоратися у нас виявилося недостатньо, — муркотів кіт Чорниш. — Важка це справа. Одного тебе поки визволити вдалося.

— Ой, не легка це справа, — закивала і Баба-Яга.

— Нелегка, нелегка! — протягнув звідкись зверху і кіт Персик, як завжди, що зачув дзвін, та не розуміє, про що він.

— А я … — зам'явся Паровозик Привид.

— Допомога нам потрібна, — перебив його кіт Чорниш. — Тому що не впоратися нам одним. І йти вже не можна. Процес запущений і якщо вогонь погасне, — кіт вказав на вогнище. — То ми вже нічого вдіяти не зможемо.

— Я допоможу, — щиросердно запропонував Паровозик Привид. — Що потрібно зробити.

Відсунувши убік кота і Бабу-Ягу, вперед вийшла Лиса. Вона рухалася настільки граціозно і говорила настільки неспішно, що паровозик навіть розгубився.

— Тут, зовсім недалеко, — говорила Лиса. — Є старе депо. Настільки ж старе, як і паровози, що живуть в болоті. І ось в цьому самому депо зараз оселилися паровози. Їх там кілька, але найголовніший і найважливіший серед них паровоз Чу-Чухін. Він настільки важливий і значущий паровоз, що нам його одного допомоги було б і достатньо. — підійшла практично в щільну до Паровозика Привида Лиса. — От якби його одного сюди покликати, та якби він погодився допомогти решті паровозам, то ми б в мить всім допомогли!

— Я його покличу! — стрепенувся Паровозик Привид. — Я його зараз же розшукаю і розповім…

— О, мілок! — зупинила його Баба-Яга. — Чи не поспішав би ти так. Ти ж зовсім не знаєш що собою представляє цей Чу-Чухін. Це не зовсім простий паровоз. Це паровоз, який може допомогти, а може і не захотіти допомагати. Тому з ним потрібно акуратно спілкуватися. Потрібно сказати так, щоб він сам захотів допомогти, і щоб він вважав, що це лише його заслуга.

— Тому ти його розшукай, паровозик, — продовжував кіт Чорниш. — Знайди і скажи йому наступне. Та запам'ятай ти все слово в слово і більше нічого не кажи, а на всі питання відповідай: «Все на місці побачиш!» Скажеш йому наступне: «Вирвався я один єдиний з Болота Старих Паровозів. Вирвався, щоб розповісти про те, що допомога нам потрібна. Ми про тебе в болоті начулися і знаємо, що тільки ти можеш нам допомогти! Допоможи нам. Тільки треба це зробити зараз, бо скоро можливість така зникне!»

— Ти все запам'ятав? — поцікавилася Баба-Яга.

— Все! — Кивнув Паровоз Привид і тут же рушив у дорогу.

Де приблизно знаходиться депо він знав. Всі паровози в болоті, що б про них не говорили, хоч якось орієнтуватися в ситуації навколо. І про те, що Баба-Яга живе на околиці болота теж чули. Але щоб їм хтось хотів допомогти і визволити з болота — це було вперше, напевно, це і збентежило Паровозика Привида. І він понісся до Чу-Чухіна, щоб просити його про допомогу, яка, якби він добре подумав, можливо і не була потрібна мешканцям Болота Старих Паровозів. У цьому болоті вони перебували вже не одне десятиліття, всі давно зжилися, звикли до середовища проживання і мало хто вже мислив тими категоріями, які були для них притаманні в бутність їх сталевими гігантами, що їздять по безкрайніх просторах. Їм навіть здавалося, що краще болота в світі нічого і немає, тому і не пощастило Бабі-Ягі, Лисиці і котам вирвати з болота більше паровозів своєю магією, ніж їм вдалося. Вирвався лише один Паровозик Привид, який цього хотів. Решта ж паровози цього не бажали. І допомога їм була зовсім не потрібна.

***

Депо жило своїм життям, незважаючи навіть на таку пізню годину. Більшість паровозів вже вирушило в ангар спати. Колобчук щось перераховував у себе в конторі, витрачаючи електроенергію на освітлення, кіт Маслянка оглядав і лагодив паровози, а ті, хто ще не пішов спати, стояли все там же, за ангаром, і про щось розмовляли.

— Доброї ночі, — привітався з ними Паровозик Привид. — А де я можу знайти паровозика Чу-Чухіна?

— Там? — вказав хтось у бік майстерні, не встигнувши розглянути, що перед ними справжнісіньке привид.

— Дякую, — відповів Паровозик Привид і хотів було ще щось запитати, але до того моменту його встигли вже розгледіти і, злякавшись, розбіглися хто куди. Не кожен день в депо приїжджає незнайомий Паровоз Привид і розшукує когось із його мешканців.

Кот Маслянка сидів до Паровозика Привида спиною і тому не бачив хто це до нього підкотився. Маслянка копався в одній з механічних частин паровоза, що стояв у напіврозібраному стані на ремонтному місці, і що відбувається навколо його мало цікавило.

— Доброї ночі! — привітався Паровозик Привид.

— Доброї, доброю … — так само не повертаючись відповідав Маслянка.

— Де я можу знайти паровозика Чу-Чухіна, чи не підкажете?

— Там … — вказав у бік Маслянка, так і не відірвавши голови від свого заняття.

Чу-Чухін стояв у сторонці, очікував своєї години щоб пройти техогляд і милувався зірками.

— Доброї ночі, паровоз Чу-Чухін, — підлетів до нього Паровозик Привид. — Паровозів у Болоті Старих Паровозів потрібна терміново твоя допомога, — геть забув про те, чому його вчили Баба-Яга, Лисиця і коти Паровозик Привид. — Я поки що один, кому вдалося вирватися з нього, але інші мої брати … — плутано пояснював він. — От якби ти пішов і допоміг нам!

Паровоз Чу-Чухін здивувався такому проханні, та ще й в таку годину, але він був дуже чуйним паровозом, а часом навіть і наївним, відразу ж повіривши прийшлому:

— Куди потрібно йти? Що потрібно робити? — задавав він питання. Паровоз Привид спохватився, що говорив не так, як його вчили, але коли Чу-Чухін згодився йому допомогти, то це вже не мало великого значення.

— Там усе покажу! — відповідав Паровозик Привид цілком серйозно вірячи в те, що йому говорили Баба-Яга і Лисиця з котами.

— А один справлюся? Може когось покликати на підмогу?

— Мені сказали, що часу зовсім мало, — вказував шлях йому Паровоз Привид. — Треба поспішати. — виїхали вони за межі депо.

Вони швидко промчали за старими шляхами, потім згорнули, скотилися по укосу у бік лісу і увійшли до непроглядної темряви. Якщо для Привида все це не становило серйозних утруднень, то Чу-Чухін вибивався з сил, намагаючись встигнути за поспішаючим Паровозиком Привидом.

— А далі куди? — в темряві Чу-Чухін нічого не бачив.

— А далі ось сюди! — раптом пролунав на весь ліс злорадний голос Баби-Яги. — А ну дерева, підхопили його і прямо в хату! — скомандувала вона.

Могутні дерева, що обступали вже Чу-Чухіна, тут же підхопили його своїми гілками, притиснули з усіх боків дрібними гілочками і листям настільки, що Чу-Чухін нічого вдіяти вже не міг, хоч і намагався вирватися з усіх сил. Його колеса повисли в повітрі, розрізаючи те своїм обертанням, але марно — твердий грунт зник з-під коліс, і він лише відчував, як в непроглядній пітьмі, його перекидають з гілки на гілку, щоразу тут же гілочками поменше та листочками обплітають з усіх сторін і передають кудись вперед.

— Попався-попався! — реготала стара. — Нарешті наші біди скінчаться! — і її голос, посилений гулом дерев і вітром розносився чи не по всьому лісу навколо боліт.

— Ви ж казали, що він нам допоможе? — здивувався Паровозик Привид.

— Звичайно ж допоможе! — заспокоював його кіт Чорниш. — Це так потрібно. Це стара заклинання читає. Це все правильно. — муркотів він, намагаючись і далі тримати в невіданні Паровозика Привида.

— Ні, щось тут не так … — зніяковіло відповідав Паровозик Привид, дивлячись як Чу-Чухіна з гілка на гілку перекидають у бік хатинки.

— Зжаримо-переплавимо! — заволав звідкись зверху кіт Персик. Він був настільки прямолінійний і безпосередный, що вже ні раз ставив багато починань Баби-Яги на грань зриву. Дипломатичність, спритність — все це було не по нього. Він любив поїсти, попліткувати і висловити свою значуще думку, яку, в іншому, ні хто серйозно не сприймав.

Чу-Чухіна дерева досить грубо заштовхнули в ангарні ворота, що відкрилися в хатинці, і тут же ворота за ним зачинилися.

— Ні, щось тут не так, — засмутився Паровозик Привид. — Щось не так…

А Чу-Чухін, тим часом, опинившись в хатинці, відразу ж осмілів:

— Гей, стара, привіт!

— Привіт! — відповів йому старий військовий ангар, замаскований під хатинку.

— Як там кажуть, — зрадів Чу-Чухін, що йому знову відкрилася можливість втекти від Баби-Яги тим же самим чином, що і перший раз. — Повернись до лісу задом, до мене передом, підіймайся і пішли в сторону депо! — закінчив він.

— Я б і радий тобі допомогти, — відповідав йому ангар. — Але після минулого разу в землю забили сотню паль, витесаних з цілісних стовбурів дерев, та прикували мене до ним найбільшим ланцюгом, що тільки могли знайти. Так що я тепер не те щоб кудись піти, з місця зрушити не можу, — пояснював ангар-хатинка. — Цього разу доведеться якось без мене. — вибачився він.

«Ех! — Видихнув паровозик. — Схоже я потрапив у халепу» — настрій його почав псуватися. Він спробував було відкрити ангарні ворота, через які сюди потрапив — не вдалося, вистрибнути у вікно, розміром з ті самі ворота — виявилося, що його тараном не пробитися — на випадок війни готувалося.

Подивився Чу-Чухін по сторонах, обійшов піч, що вже сходила жаром, погортав кілька книжок, що були розкидані по столу да по підлозі, перевернув ненароком щось з пожитків Баби-Яги, чи то її ступу, чи то величезний бутель з якоюсь настоянкою, але виходу так і не знайшов.

— Ага, попався! — в отворі стелі з'явилася Баба-Яга. Як вона там опинилася і що знаходиться вище — схоже, що горище — цього Чу-Чухін не знав. Баба-Яга спускатися не поспішала, перебуваючи в недосяжності від паровозика і продовжувала:

— Нічого — нічого! — сміялася вона тим сміхом, яким сміються коли задумали щось недобре злісні старенькі. — Зовсім недовго зосталося. Зараз Дуби-Ходуни підійдуть, своїми гілками тебе зловлять та в самий жар печі і заштовхають! — ділилася своїми планами вона. Схоже, у неї цей процес був колись налагоджений. Але вона все ж намагалася обійтися без Дубів-Ходунів, тому що вони самі по собі були старожилами цих місць і не дуже-то любили, коли їх турбували, особливо такий молодий і неспокійний житель, як Баба-Яга. Баба жила на болотах вже кілька століть, що у порівнянні з тисячоліттями Дубів-Ходунів виглядало зовсім коротким відрізком часу.

— А навіщо дуби то потрібні, — кепкував її паровозик Чу-Чухін, хоча йому було зовсім не весело. — Ти спускайся, та сама мене в піч заштовхай!

— Бач який хитрий! — в прорізу здалася морда вічно брудного Персика. — Так, думає він, що ми тут всі дурні. — сміявся він, як сміються коти — гурчачи.

— Ну да ладно, раз вже не бажаєте спускатися, то я тут у вас поки що похазяйную, — поїхав колесити хатинкою Чу-Чухін, перекидаючи і розкидаючи все на шляху. Кожен раз, коли щось падало, перевертався стіл або розліталося в сторони сушене листя, гілки та коріння, Чу-Чухін, як і личить вихованому паровозику, вибачався, казав, що не хотів і більше такого не повторитися. Але через зовсім невеликий час все повторювалося.

— Ти це облиш! — кричала Баба-Яга. — Ти мені тут погром не влаштовуй! — обурювалася вона, але спускатися не поспішала.

— Це невихований паровоз, — прорікав свою чергову глибокого змісту думка кіт Персик. — Він не вміє поводитися в гостях. Такого в пристойну компанія брати не можна!

— А ось, мабуть, і Дуби-Ходуни завітали! — закричала Баба-Яга зі свого укриття на горищі. Стіни будинку здригнулися, ніби в них хтось вдарив ззовні.

— Ось тепер ми заживемо! — не вгамовувався Персик, смакуючи повернення ситого життя, коли він їв досита і спав скільки хотів.

Чу-Чухін не на жарт злякався. Якщо чесно, то він до кінця не повірив старій, коли та говорила про Дубів-Ходунів. Він все ж таки сподівався, що та його просто розігрує, а сама ж готує зовсім інше. Але шум і тремтіння стін говорили самі за себе — зовні щось відбувалося.

Баба-Яга потирала руки, в передчутті, коли двері розчиняться і масивні гілки увірвуться в приміщення, схоплять паровозик і…

— Там з болота паровозів набігло, — Чу-Чухін і не помітив, як кіт Персик зник і ось тепер з'явився знову, принісши новина.

— Це як так набігло? — не зрозуміла вона. — Хто дозволяв? Звідки взялися? — вона зникла з отвору.

Чу-Чухін не зрозумів, що відбувається, гілки Дубів-Ходунів ось-ось повинні були увірватися в хатинку, але він все ж таки зважився і під'їхав до величезного вікна. Навколо хатинки, розганяючи своїм виглядом і лихим поведінкою навколишні дерева, гарцювати відразу з півтора десятка паровозів. Всі вони були обвішані тванню, забруднені болотним брудом, світилися всілякими відтінками і мали намір щось робити.

— Хто такі? — здивувався Чу-Чухін, забувши про те, що його ось-ось відправлять у піч.

А паровози тим часом йшли кругом навколо хатинки, розігнавши в усі сторони перелякані дерева. Навіть Дуби-Ходуни, що стояли осторонь і дивилися на це все з подивом, і вони не поспішали наближатися.

— У-гу-гу, виходь, Баба-Яга! — кричали паровози. — Пошто наш сон потривожила? Відповідай!

Баба-Яга тим часом сиділа на даху і боялася навіть ворухнутися. Вона не очікувала, що її дії викличуть до життя таку кількість паровозів, та ще й таких агресивних.

Ось один з паровозів під'їхав до ангарного дверей і штовхнув їх. Двері заскрипіли, але не піддалися.

— А ну, відкривай, стара! — завили паровози. — Що там від нас ховаєте?! — гули вони.

Чу-Чухін все так само дивився у вікно і бачив, як Дуби-Ходуни, трохи постоявши, про щось порадившись, мабуть вирішили, що це не їхня справа, і так само неквапливо, як і завжди, розвернулися і покинули дійство, залишивши Бабу-Ягу без останніх аргументів сили, які вона могла протиставити паровозам. Вона, звичайно, могла ще чаклувати, але те, що відбувається її настільки збентежило, що вона з переляку сиділа на самій верхівці даху і не знала, що з цим усім робити.

Лисиця, як і слід було того очікувати, відразу ж десь зникла, Чорниш хоч і зберігав вірність старій, але теж поспішив перечекати все в затишному містечку і лише дурний Персик скакав по даху і радів тому, що так багато паровозів, а значить — у них буде багато нових ложок, які вони обміняють на ринку на молоко, сметану і ковбасу!

— Ідіть! Ідіть геть! — закричала Баба-Яга. — Я Вас не кликала! Забирайтеся до себе в болото назад!!

— Не підемо! — сурмили паровози, кружляючи навколо хатинки. — Ти щось від нас приховуєш! Відкривай двері!!! — вимагали вони і навіть пару раз штовхнули своїми боками будиночок. Баба-Яга при цьому похитнулася, але все ж втрималася, хоча здавалося, що зараз полетить вниз.

— Забирайтеся! Забирайтеся!! — кричала вона, побоюючись що зараз не просто хатинку рознесуть на друзки, але і її саму, ненароком, чого доброго, за хатинкою в бруд вкатають.

— Відчиняй! — сурмили паровози, забруднені болотним брудом і завішені болотною тванню.

Двері в хатинку відкрилася сама собою і звідти, довго не думаючи, вискочив Чу-Чухін. Він тут же кинувся в загальну круговерть і зробивши ще пару кіл, разом з усіма, через ліс, поколесив… Ні, не в бік боліт. У депо!!!

***

— Ух і задали ж ми старій!!! — сміялися паровози. Їм було дуже весело, але от Маслянці було зовсім не до веселощів. Він зі шлангу відмивав кожен паровоз, видаляючи болотний бруд, відчищав прилиплу тину, та змащував і чистив всі механізми, що в лісовій гущавині да місцевих болотах обов'язково набрали бруду.

— Наступного разу, коли вирішиш кидатися когось рятувати, — бубонів кіт Маслянка, явно звертаючись до Чу-Чухіна. — Хоч інших до відома став. А то тепер усім весело, а бідному механіку до самого ранку, а то й до наступного вечора, возитись не покладаючи лап.

— Добре, наступного разу обов'язково! — відповів йому Чу-Чухін. Він був дуже задоволений тим, як все вирішилося, а ряджене дійство паровозів з депо, прикинувшихся такими, що вилізли з болота місцевими мешканцям, його забавляло не менш самих учасників дійства.

— Та вже, будь люб'язний, — поливав Чу-Чухіна зі шланга під несхвальні зітхання Колобчука кіт Маслянка. — А то спочатку Паровозик Привид приходить і шукає Чу-Чухіна, а потім він же прилітає з витріщеними очима і каже, що його обдурили і зараз з Чу-Чухіним станеться щось недобре. — все бурчав він.

4. Як паровозики з Альонкою познайомилися

Бабуся і дідусь Альони жили в залізничному будиночку. Будиночок той стояв десь на залізничому шляху між Полтавою та Києвом, акурат недалеко від Зачарованого лісу, Топких болот, Болота Старих Паровозів і покинутого депо. Відділяв їх від цього загадкового місця старий залізничний міст да широка річка, через яку місцеві жителі боялися переправлятися, побоюючись тих місць і їх мешканців.

Будиночок стояв прямо біля залізничних колій, але щоб до нього дістатися з боку Полтави, а саме звідти, з боку Полтави і їхала Альонка, щоб погостювати у своїх бабусі й дідуся, потрібно було виходити на одній з безіменних зупинок, іменованих «зупинний пункт номер такий-то», йти полем п`ять кілометрів і тільки після того виходити до потрібного залізничого полотна. А далі, уздовж цього полотна, ще якийсь час пішки і вже там стояв будиночок дідусі та бабуся.

Електричка, що везла Альонку в той день, їхала за розкладом і своїм маршрутом. Альонка дивувалася, чому це електричка не звертає одразу біля дрімучого лісу, щоб проїхати не тільки повз будиночок бабусі й дідуся, але і зрізати значно шлях. Справа в тому, що тією дорогою, що вона завжди їздила, виходив неабиякий гак.

Здивувавшись цій обставині в черговий раз, Альонка вирішила вийти всього на одну зупинку раніше. Вона взяла з собою карту і судячи з неї, потрібно було пройти всього пару кілометрів по залізничних коліях через ліс, згорнути на повороті наліво, далі перейти той самий міст, на якому від них втік свого часу Колобчук, а там і до будинку бабусі з дідусем вже рукою подати. Так, їй здавалося, вона була б у бабусі з дідусем набагато раніше, та й у затишку ліса йти куди приємніше під час літньої спеки, ніж прориватися крізь польові трави, що виросли в той рік вище людського зросту. Принаймні, вище росту Альонки.

Прийнявши таке рішення, Альонка зіскочила з електрички на полустанку, озирнулась по сторонах. Нікого не помітила і з упевненістю попрямувала по втікаючої в ліс вже неабияк поіржавілій залізничній гілці. Та гілка відходила від основної магістралі у бік, і по ній мало хто їздив, хіба що ті дивні паровозики, що оселилися недавно в лісі, та й то навряд чи.

Дідусь, який працював на залізниці вже багато років, строго-настрого забороняв Альонці, навіть підходити до паровозиків, не те щоб спілкуватися з ними. Він був упевнений, що тут щось не чисто, тому що, на його думку, паровози самі по собі жити не можуть. Дідуся засмучувало самовільне катання паровозів, шо порушувало суворий графік рух рухомого складу, до якого дідусь вже звик. Та й взагалі, що випадало за норми системи залізничного сполучення, бачилося йому грубим порушення всіх можливих норм і правил.

Дідусь вже давно працював на залізниці і тому Альонка його слухалася, принаймні в тому, що стосувалося поїздів і паровозів.

«Якщо зустріну здичавілий паровоз, — дала вона собі слово. — Сховаюсь в ліс і почекаю, поки він проїде повз».

Дорога між тим дугою йшла в ліс і вже через сто метрів Альонка не бачила що там за поворотом, що там приховано за широченними стовбурами тутешніх дерев.

Дорога повертала то в право, то в ліво, але всяк раз Альонка відчувала, що полотно йде вниз, спускаючись нехай і не значно, але постійно. Дерева ставали все більші, масивніші, стояли густіше, а колір їх ставав все похмурішим і похмурішим. Їх крони вже практично зімкнулися над залізничним полотном, утворивши зелений коридор. Вітру не було, але листочки тихо шелестіло, ніби щось нашіптуючи Альонці.

Альонка була дівчинкою хороброю, але і їй ставало вже не по собі. Вона час від часу зупинялася, поправляла ремені рюкзака, що висів в неї за спиною, звірялася з картою і кожен раз їй здавалося, що карта щось не так показує, що реальність дещо відрізняється від її графічного відображення. Альонка не знаходила на мапі більшості поворотів, якими рясніла дорога…

Кущі вже росли не просто по сторонах насипу, а місцями вибиралися і на полотно. Правда в такому випадку їх чекала не найкраща доля, адже тут все ж час від часу, хоча й дуже рідко, їздили паровозики, але для пішої Альонки вони представляли значні проблеми.

Нарешті тунель, утворений деревами, різко, за черговим поворотом, закінчився і Альонка зраділа сонячному світлу. Настільки зраділа, що зробила крок вперед і тут же намочила взуття. Вона зупинилася, придивилася, звикаючи до яскравого сонячного світла і з подивом відзначила, що дорога йшла в справжнісіньке болото, пропадала в нього на цілих метрів п'ятсот а то й більше, і десь там, далеко, виринала, щоб так само піти у лісову гущавину, в такий самій зелений коридор для залізничної колії.

Вже цього Альонка ні як не очікувала. Судячи з її карті, вона ось-ось мала підійти до потрібного повороту, що вів би її до мосту, але болото, якого на мапі взагалі не значилося, раптом уволокло шлях до себе в трясовину.

Альонка важко зітхнула. Подумала було перейти болото в брід — адже якось же паровозики його долають, але потім передумала, тому що те паровозики, а це вона і з болотом може не впоратися, тим більше що за цей час шлях міг піти глибоко під воду. Та й сунутися особливо їй в каламутну, покриту бурою болотом воду особливо не хотілося.

Можна було повернути назад і це було б найбільш правильним рішенням, але Альонка була впевнена, що минувши це болото, вона виявиться в годині шляху від будиночка бабусі й дідусі, а повернувшись, їй довелося б або йти ще один проліт по дорозі пішки, або чекати на наступну електричку, а потім, в будь-якому випадку, мандрувати полем.

Але що ж їй було робити? Як обійти це болото, що йшло в обидві сторони і ховалося там, у лісі.

— Заблукала ніяк? — пролунав добрий баб'ячий голос.

Альонка стрепенулася. Не очікувала вона ні кого тут побачити — у місцях цих згубних, але старенька не справила на неї поганого враження і Альонка трохи заспокоїлася.

Бабулька була дуже старою, зігнутою ледь не до землі, спиралася на відполіровану довгим використанням палку-костур і ледь пересувалася. Так що Альонці здалося — вона в будь-який момент встигне від неї навіть не втекти, а просто піти. В руках у старої був козуб, повний грибів, ягід і якихось трав да корінців. Поруч ошивалися два коти. Один чорний і досить хитрий, другий світлішими, але вже дуже брудний, про який Альонка сказала б, що дурнішого кота вона ніколи не бачила.

— Не знаю, — відповіла Альонка. — Болото тут звідкись взялося. На караті його немає, а в житті є.

— І завжди було тут! — відповідала старенька, важко накульгуючи. — Завжди було. Ось скільки тут живу, кожен куточок знаю, а такого не пам'ятаю, щоб болота цього не було. Колись військові намагалися через нього дорогу побудувати, та засмоктало її болото і рейки, я так думаю, йдуть глибоко-глибоко! — чомусь хихикнула старенька.

— Значить, тому мені пора повертати! — засмутилася Альонка.

— Навіщо ж тому?! — здивувалася старенька і Альонці здалося, що навіть трохи випросталася. — Болото, воно, звичайно, проблема, але не така щоб заради нього так засмучуватися. Усяке болото має свій початок і свій кінець. — пояснювала стара. — Якщо ти зараз з шляхів зійдеш, та в право візьмеш, то лісом, по пеньках, по сушняку да купинах акурат до хаті вийдеш. Там Лисиця зараз живе — дуже добра і порядна особа. Вона мені як рідна сестра. Скажеш їй, що прислала тебе бабуля, що подорожує з котами, і просила посприяти. А вже Лисиця вона на те й Лиса, щоб всі потаємні стежинки да місця потрібні знати. Виведе і на прощання рукою помахає. Так що ти, доню, не бійся, йди прямо в ліс, до самої хатинки.

І так добре, з такою добротою говорила старенька, що повірила їй Оленка, подякувала за допомогу да добру пораду, уточнила ще раз дорогу і відправилася прямо в темний ліс. У лісі було сиро, душно і непривітно. Зграї комарів літали між дерев у пошуках поживи. Спочатку Оленка злякалася і хотіла навіть повернути назад, але слова здалася їй доброї бабусі запевняли її в тому, що все буде добре.

І правда, як і говорила стара, дорога була хоч і не простою, але все ж її міг осилити той, хто йде і знає куди йти. Пні стояли таким чином, що по них було зручно пересуватися, перескакуючи з одного на інший, трусок хоч і був сирим да порослим мохом, хоч і уходив під темну мазутного відтінку воду, коли Альонка на нього наступала, але все ж робив свою справу — служив опорою. Рідкісні купини та пагорби, порослі кущами невідомих чорних ягід, слугували місцями тимчасових притулків і перепочинків.

Скільки йшла Оленка — вона й сама вже не знала, але їй здавалося, що зовсім небагато. Сонця вона не бачила, орієнтувалася по мізерному світлу, що пробивався крізь гілки дерев і світінню, що виходило від болот. Йшла точно по зазначеному шляху і, нарешті, після чергового повороту, вислизнувши з-за стовбура величезного дерева, перестрибнувши з прогнилого хмизу, вона нарешті відчула твердий ґрунт під ногами. В'язкий та мокрий, але все ж грунт. Була це не те просіка, не те дерева спеціально були так висаджені, але перед Альонкою відкрився широкий тунель в лісовому масиві, в кінці якого і стояла та сама хатинка, про яку говорила стара.