Бесплатный фрагмент - Поліська туристична стежина

Скільки себе пам'ятаю любив подорожувати. В дитинстві я їздив в мандрівки з батьками автомобілем. Мені було все одно куди ми вирушаємо цього разу, аби була дорога.

Минав час — школа, університет, технікум, армія. Навіть під час служби в ЗСУ я умудрявся мандрувати. Погоджувався на будь-які завдання головне щоб кудись йти чи їхати. Потім робота, кар'єра, гроші. Все як в людей. І як в людей раз на рік туристична поїздка.

Коли мені було 29 років товариш підсадив мене на рибалку й одного разу в процесі ловлі риби я спонтанно запропонував сходити в похід. На дворі була тепла осінь, кінець вересня, субота. Ми вирішили весною піти в невелику подорож, але уже в понеділок стало зрозуміло, що до весни не дочекаємося.

В перший похід я вирушив 23 вересня 2011 з тодішнім колегою по роботі й спінінгу та товаришем Верескуновим Толіком. Пішов один Сашка, а повернувся зовсім інший.

Та я ні про, що не жалію. Адже саме тоді почав жити справжнім живим життям.

Пройшло вісім років, а я і досі «брожу» з рюкзаком. До рідних, звичайно, повертаюся, але насправді мій справжній дім в дорозі, де ніч застане… Мій дім вся наша планета…

Але в цій розповіді я хочу описати не свою біографію.

Недавно я зрозумів, що в Європі та світі є купа туристичних стежок. В Туреччині «Лікійська» та «Фригійська» й інші. В Австрії «Марії Лугау» в Словенії «Альпійська, в Чорногорії «Приморська». В Ізраїлі найпопулярніша «Швіль Ізраїль», пройти яку вважає за обов'язок кожен громадянин землі обітованої. Найвідоміший туристичний шлях який йде через велику частину Європи — «Стежка Святого Якова». Є такі стежки навіть в Польщі.

Надзвичайно популярні й розвинуті туристичні стежки в США. Сполучені Штати диктують моду та являються провідними розробниками ультралегкого спорядження для піших туристів. Більше того цей напрямок в аутдорі з'явився саме в Америці ще у 1955 році. Сприяли цьому дуже довгі туристичні маршрути. Один з найдовших і найцікавіших «Апалачська стежка» довжина якої 3510 км, ще довша «Континентальна стежка» 4990 км. Одні дуже довгі, інші надзвичайно мальовничі, є облаштовані не тільки для піших, а й велотуристів. На деяких є гестхауси й хостели, на інших п'ятизіркові готелі або просто стоянки для пілігримів. Та головне, що такі стежки є, а у нас крім Карпат майже нічого, хоч цікавих та гарних місць безліч. Більше того через слабкий розвиток туристичної галузі ці об'єкти занепадають і через якихось десять років, якщо ситуація не зміниться, не буде на що дивитися.

Озеро Світязь відоме багатьом не тільки в Україні, а й за кордоном. Тут багато людей, що приїхали відпочити з сусідньої Білорусі та Польщі, є туристи з Росії, бувають навіть Німці. Тут безліч баз відпочинку, готелів, ресторанів та курортних розваг. Але крім нього є не менш красиві та мальовничі озера і головне не так зіпсовані цивілізацією, а більш живі й автентичні.

Тому у 2018 році прийшла ідея прокласти туристичний маршрут. Я його сам розробив та запросив друзів приєднатися до подорожі. Були серед нас і досвідчені мандрівники, які ходили в категорійні походи, були й такі, що пішли вперше. Маршрут проходить Волинською та Рівненською областями, а саме поліссям. А ще в мене є мрія, що в майбутньому він перетвориться на повноцінну туристичну стежку з вказівниками, путівниками та іншими атрибутами найкращих піших туристичних маршрутів світу. Саме тому й виникла назва — «Поліська туристична стежина».

«Поліська туристична стежина» — це зоряне небо над головою, аромати сіна та польових квітів, нічне багаття та весела компанія. «Поліська туристична стежина» — це більше десятка мальовничих озер, та колоритних сіл. *

Попередні роки мені більше подобалося ходити самому та цей рік став виключенням. Я йду не один, а досить великою компанією і мені сподобався такий формат

Нас іде шестеро.

Саша Мелешко — мій одногрупник. Колись давно ми разом вчились в університеті, який я так і не закінчив, а провчився лише рік. Ми не бачились тринадцять років, але якось знайшлися. «Поліська стежина» стала дебютним походом для Сашка і головне не останнім, його «зачепило». В цій мандрівці він став нашим оператором, оскільки колись йому довелося професійно займатися відеозйомкою.

Іван Саранча — родом з Криму, але вже кілька років живе в Ковелі. Сюди він переїхав по роботі ще до початку останніх політичних баталій між Росією та Україною. Ми познайомилися через спільних знайомих. Іван теж любить подорожувати й свого часу пройшов весь півострів, в походах він з п’яти років. Якось ми разом ходили на озеро Заболоцьке й Наболоцьке і зійшлися. Потім було ще кілька мандрівок одна з яких у Карпати. У нього є кілька екзотичних музичних інструментів. Один з них він взяв у цю подорож і часто грав нам біля нічного багаття.

Віталій Віжанський — професійний рибак-спінінгіст. Багаторазовий чемпіон всіляких змагань з риболовлі. Керівник спінінгового напрямку Федерації Риболовного Спорту Волинської області. З ним ми познайомились на Луцькій автостанції під час спроби поїхати на рибалку сніжної зими 2013. Про ці події я писав у одній зі своїх розповідей у збірці «Рибальські байки». В цій подорожі Віталік забезпечуватиме нас смачною й свіжою рибкою. І забігаючи наперед, скажу, що він був нашим кухарем-кашоваром, адже готував в більшості випадків Віталій і виходило в нього смачно. Крім того Віжанський допомагав мені у вирішенні організаційних питань.

Роман Гвоздецький — арборист. Його робота полягає в лікуванні дерев та обрізані аварійних у важкодоступних місцях куди не може під'їхати спецтехніка. Рома лазить по деревах за допомогою альпіністського спорядження. Живе він в Сумах. А ще він затятий «походнік» та мандрівник. До слова скажу вся його сім'я пов'язана з професійним туризмом. І взагалі ідея цієї подорожі зародилася завдяки Ромі.

У 2017 я пішов в похід з Іваном від Попа Івана по Чорногірському хребту до Говерли. На дворі був серпень. Коли я виїжджав з Луцька термометр показував +34, у Франківську було +12, а в першу ночівлю на Чорногорі -3. Перед тим весь день і весь підйом на гору йшов дощ. Ми зайшли в один з будиночків на маршруті, в якому колись була сироварня, перепочити, поїсти й підсохнути. Там я й познайомився з Ромою. На горі наш табір був поруч з його і далі значну частину дороги ми пройшли разом. Дорогою розказували хто де був, ділилися досвідом. Рома запитав чи не знаю я про дерев’яний міст через річку Стир по якому проходить вузькоколійна залізниця. На той момент мені довелося побувати там двічі і я не погано знав ту місцевість. Роман виявив бажання теж туди потрапити, а я погодився бути провідником і піти туди ще раз. Зимою розробляючи маршрут в мене й виникла ідея об'єднати всі цікаві й визначні місця у тих краях в один шлях. Так народилась «Поліська туристична стежина».

Оскільки Рома найкраще в нашій команді розуміється на картах і топографії, крім того має хороший навігатор в цій подорожі він був нашим штурманом. Його фраза, — «Пойдем по азимуту, здесь недалеко», стала крилатою і в нашому колі ми часто говоримо “ підемо по азимуту тут недалеко», якщо потрібно десь зрізати дорогу.

До речі з шістьох учасників подорожі троє розмовляють російською мовою, але проблем з розумінням чи інших конфліктів на цьому ґрунті у нас ніколи не виникало. Кожен говорив так, як йому зручно.

П«ятий учасник походу Славік Куришка. Пасічник з Лебедина. Весь похід ми смакували його мед. Славік товариш Роми і ми теж познайомилися в Карпатах. Не дивлячись на проблеми з ногою він достойно пройшов весь, немалий шлях. Славко досвідчений турист і ходить в піші та велопоходи понад десять років.

Про себе я вже писав, додам лише, що для мене дорога то життя.

Заплічники зібрані. Лишилась одна ніч на ліжках. Завтра починається справжнє життя. Завтра в подорож.

В кінці червня 2018, а саме 30 я з Сашком вирушив в дорогу. Віталік приєднається до нас через два дні. Ми приїхали в Ковель по полудню та зустріли на залізничному вокзалі Рому й Славіка. Трохи пізніше до нас під'їхав Іван. Електричка якою ми поїдемо до Вараша, колишнього Кузнецовська, відправляється майже через дванадцять годин тому щоб не тусуватися стільки часу на вокзалі і спекотному місті Ваня повіз нас автомобілем на невеликий ставочок, що знаходиться майже за містом в приватному секторі. Ми вирушаємо в ночі, а Іван як і Віталік приєднається до нас через два дні, вони наздоганятимуть нас разом.

Ми розмістилися, поставили намети та почали готувати вечерю. До нас на посиденьки приїхала дружина Івана — Іра. Смачно повечерявши почали готуватися до сну. Іван та Іра поїхали додому й ми залишилися в чотирьох. Що ж початок непоганий.

Ура таварищи!!! Подорож стартувала. В Ковелі, зустріли бродяг з Сум, пообідали, повечеряли, чекаємо електричку на Вараш.

Прокинулися близько першої години ночі. Моросив маленький дощик. Швидко зібралися й вирушили на залізничний вокзал. Дорогою дощ закінчився. В три з копійками ми вже їхали електричкою на Вараш. Поки йшов потяг нам вдалося ще трохи подрімати і перекусити.

Нічне місто атомників важко переплутати з чимось іншим. Ще на під'їзді до станції далеко в небі видно заграву. Це освітлюється Рівненська АЕС. Але ми прибули сюди на світанку, а точніше зранку, коли на вулиці був майже день й освітлення хоч й було ще ввімкнуте та не створювало такого ефекту.

На залізничній станції нас і не тільки нас вже чекала маршрутка, яка їхала в місто і кілька автомобілів таксі. Ми вибрали простіший транспорт й зручно розмістилися в салоні «Пазіка». Їхати довелося хвилин двадцять, адже від станції до самого Вараша кілька кілометрів. Ми вийшли на автовокзалі й пішли шукати потрібну нам маршрутку.

Місто ще спало. На вулицях було зовсім мало людей, автостанція була майже порожня. Менше як за годину ми знову їхали маршрутним автобусом цього разу в село Більська Воля де розпочинається піший етап подорожі.

По небу ходили грозові хмари й не передвіщали нічого хорошого, але спочатку нам пощастило. Ми приїхали до потрібної станції і вирушили пішки до першого озера на нашому шляху — Білого.

Йдучи «Поліською стежиною» ми побуваємо на трьох Білих озерах. Двох в Рівненській області і одному у Волинській. Насправді озер з такою назвою не три, а більше. Якщо не помиляюся два в Рівненській, три у Волинській областях, є таке озеро, нібито й в Карпатах.

Та зараз я розповідаю про Біле яке знаходиться поблизу сіл Рудка та Більська Воля Володимирецького району Рівненської області. Це озеро відноситься до басейну річки Стир та розташоване серед боліт в межиріччі Стиру та Веселухи. Його площа 453 га. більше за нього на 17 га. лише озеро Нобель, на ньому ми теж побуваємо. Біле — карстове озеро з середньою глибиною 10 м. У 2005 коли останній раз робили заміри, нібито, зафіксували глибину 34 м.

Вікіпедія пише, що за висновками вченого Павла Тутковського, під час найбільшого в історії Землі Дніпровського зледеніння місцина, де нині розміщене Біле озеро, була безпосередньою ареною діяльності льодовика, що й зумовило характерний рельєф: пісковики й болота, кінцево-моренні гряди та піщано-гравійні вали. Це — останці озових насипів, витвори уже вмираючого льодовика. До речі, ози на Рівненщині зустрічаються лише тут, на північному заході області. В болотистому ареалі озера досі збереглися рідкісні рослинні релікти льодовикового періоду.

Дніпровське зледеніння залишило на берегах озера морену: уламковий матеріал, що переносився льодовиком. Піщана гряда з великою кількістю кременю — його слід, як і піщано-гравійні вали (ози) висотою 5—12 м та довжиною від 0,5 до 1,5 км, що простягаються довкола озера вздовж лінії руху льодовика.

Озеро розташоване на 156,5 м (уріз води) над рівнем моря. Воно має овальну форму, трохи витягнуте із заходу на схід (довжина — 2,65 км, ширина — 2,10 км). Дно озера пологе, піщане. Живиться підземними водами, частково поверхневими від танення снігу та дощів. З дна б'ють холодні та теплі джерела, а на глибині 8 м температура постійна: +8° C. Тому і в морози поверхня не повністю замерзає, товщина криги — 25—50 см, рідше 80 см.

В районі Білого озера є рідкісні й цікаві рослини. Це лікоподієла заплавна, цмин пісковий, росичка круглолиста; осоки (тонкокорневищна, багнова, дводомна). Біля могутніх ялин знайшла собі місце, корячка болотна — поліська орхідея з дуже красивою квіткою. Із сосною подружилась зелена кучерява коничка. У воді озера біля берега знайдено рідкісну рослину — молодильник озерний, який раніше був відоміший у Воронківському озері.

З тварин зустрічаються вовк, лисиця, вужі, ящірки. На берегах озера гніздяться дикі качки, гуси, живуть бобри та ондатри. Ще в 60-х роках зробленим із лози кошем можна було зачерпнути з озера багато риби та раків.

За даними обласної Держрибінспекції (2006—2011 рр.) в озері зафіксовано 22 види риб, що належать до 10 родин (коропових, окуневих, в'юнових, баліторових, бичкових, колючкових, сомових, вугрових, головешкових, щукових).

Цікавою особливістю іхтіофауни озера є присутність вугра річкового європейського (Anguilla anguilla L.), який тут трапляється поодиноко. Цей вид має змієвидне тіло, довжиною 1,5 м, вагою до 8 кг. Численними видами в озері є лин, йорж, карась, плітка, окунь, краснопірка, верховка, верховодка, щука, плоскирка.