Бесплатный фрагмент - ІНСОМВІТА

або Життя та сновидіння Роберта Бланша

Психологічний трилер з елементами детективу

_______________

Спробуйте згадати свій сьогоднішній сон. Більшість скаже, мовляв, їм, загалом, нічого не снилося, хоча, насправді, сни сняться щоночі. Просто коли ми прокидаємося, то забуваємо не тільки сон, а й сам факт його наявності. Усе тому, що надто вже складний людський мозок і занадто мало ми про нього знаємо.

У центрі сюжету цієї книги — історія Роберта Бланша — адвоката, життя якого розділено на дві частини. Перша частина — це реальність, друга — це світ його сновидінь. Щоразу, засинаючи, він бачить один і той самий сон — своє інакше життя в іншому світі. У світі сновидінь його звуть Тревор, він військовий журналіст, який навіть не здогадується про існування життя по інший бік сновиддя.

Але одного разу Тревор потрапляє до психолога, який влаштовує йому гіпнотичний сеанс. Відтоді його життя круто змінюється. Саме цей сеанс невдовзі призведе до низки карколомних подій у його житті.

В основу твору покладено реальні події.

_______________

Автор Олександр Дан (Данайканич)

Акварелі Таші Торби (Наталії Череднюк)

Літературне редагування Валентини Отрішко

Обкладинка:

ідея Олександра Дана (Данайканича),

дизайн Микити Михайлова

© Олександр Данайканич, 2020

Частина перша

Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися в тебе…

Фрідріх Ніцше

Розділ 1

Татри

24.12.2011. 03:12

Над урвищем гірської річки, щулячись від холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловік. Хоча до краю провалля залишалося менше півкроку і будь-який невірний рух міг вартувати йому життя, його це зовсім не бентежило і не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчанні відчувалися відчай і готовність ступити у темряву, звідки чувся рівний гуркіт річки.

Чорний силует чоловіка чітко вимальовувався у темряві на тлі синього снігу. Чоловік пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цій чорній вені гірської річки хотів знайти відповіді на свої запитання.

Раптом він завмер, розкинув руки, підвів голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотіли слова молитви. Це тривало зовсім недовго. Заплющивши очі, він нібито чекав, що звідти, зверху, йому зійде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловік глибоко зітхнув, розплющив очі і подивився на зимове небо, як дивляться востаннє приречені на страту. Відповіді не було, і він, опустивши руки, сумно усміхнувся.

Зимове намисто яскравих мерехтливих зірок розсипалося по небосхилу. Тут, на висоті майже трьох тисяч метрів над рівнем моря, далеко від міської метушні здавалося, що до зірок можна дотягнутися рукою. Тишу цієї темної засніженої ночі порушувала тільки річка, що несла свої води звідкись із вершин гірського пасма Високих Татр.

Густі ялини, укриті товстою ковдрою незайманого снігу, спрямувавши свої піки-вершини високо в небо, стояли, підносячись над землею, немов змальовані зі старих різдвяних листівок. Безмісячна ніч приховувала красу гірських схилів, але при світлі яскравих зимових зоряних скупчень в імлі вгадувалася велич первісної гірської природи. Здавалося, що сюди цивілізація ще не дійшла і всі ці засніжені вершини і вікові ялини залишилися такими ж, як і двісті-триста років тому.

«Якщо немає відповіді, значить, питання поставлено неправильно, — голос професора філософії з минулого відлунням прозвучав у голові чоловіка. — Кожне запитання має свою єдино правильну відповідь, яка і є істиною».

«А що як відповідей кілька, усі вони правильні і є, власне, варіантами істини?» — заперечив тоді він, намагаючись вступити в суперечку з професором.

«Запам'ятайте, юначе, — повчально зауважив професор, навіть не глянувши на нього, — істина може бути тільки одна, а її варіанти — то помилки, які породжують неправду».

Але як її знайти, якщо шлях до тієї істини чорніше мороку цієї ночі? Де шукати, як визначити те вихідне місце, ту нитку, яка, урешті-решт, приведе до істини?

З боку могло видатися, що людина готується до суїциду і ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-єдиний крок і кинутися вниз зі скелі у прірву вируючої річки зупиняв тільки нестримний інстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму і нездоланній жадобі до життя. Його свідомість у пориві відчаю виривала з пам'яті фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженні пошуку відповідей на запитання, які так болісно крають йому серце останнім часом.

«Невже це і є вирішення? Невже до відповіді лише один крок?» — питав він себе, удивляючись у темряву ущелини.

З сутемряви ночі в його пам'яті знову постала лекційна аудиторія університету, і почувся голос професора філософії:

— Що може вирішити цей останній крок назустріч Азраїлу і вічному спокою? Загалом, життя — це спрямований рух від народження до смерті, уникнути якої не зможе ніхто. Думку про зведення рахунків з життям веде жага до якоїсь цілковитої істини, а також сумнів у можливості її досягти. Адже чим більше прагнеш чогось абсолютного, тим більше розумієш його недосяжність. Саме ці коливання між обома крайнощами й призводять до саморуйнації.

Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторію, узяв зі столу якусь книгу і, перегорнувши кілька сторінок, продовжив:

— Зигмунд Фрейд, найвідоміший психолог і психіатр свого часу, навіть увів поняття «інстинкт смерті», інакше він не міг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас від природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремі людські індивіди, навпаки, укладають незвичайну енергію в те, щоб повністю зіпсувати собі життя, а іноді й позбавити себе його.

Професор відклав книгу і, схрестивши руки на грудях, після невеликої паузи звернувся до першого ряду слухачів:

— А ось що штовхає окремого індивіда на шлях саморуйнування — спірне, до кінця не вивчене питання. Утім, як і сама людина, яка була впродовж кількох тисячоліть об'єктом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навіть наприкінці двадцятого століття є чимось мало вивченим, таким, що важко дослідити й аналізувати.

Зненацька пролунав дзвінок, що сповістив про закінчення лекції, і в аудиторії почувся шепіт, але професор, підвищивши голос і мимохіть глянувши на годинник, монотонно і твердо продовжував:

«У парадигмі людської історії обставини, що призводили до суїциду, були настільки різними, наскільки різними були і самі люди, які вибрали цей шлях, або, точніше сказати, такий фінал свого життя. Це наводить на думку про те, що скільки людей — стільки й можливих рішень у класифікації обставин, які призводять до самогубства.

Але чи може такий крок змінити умови, що штовхнули людину до подібного фіналу? Чи може це змінити людей, що вплинули на самі обставини, які спричинили ухвалення людиною подібного рішення? Сумнівно, оскільки люди здебільшого майже не змінюються. Можуть через певні обставини видавати себе за інших або прикидатися кращими, ніж вони є насправді, тобто приховувати свою домінантну сутність, але з часом вона неодмінно вийде назовні, адже облуда має нетривалий характер.

Чи може цей крок саморуйнування змінити навколишній світ? Навряд чи, — професор знову зробив багатозначну паузу і подивився на аудиторію, — життя, шановні мої, триватиме, як і раніше, але людина, на жаль, стає вже не активним її учасником, а найімовірніше, пасивним спостерігачем».

Цю лекцію професора філософії Карлового університету в Празі, де він вивчав право, чоловік запам'ятав надовго і неодноразово замислювався над тим, шукаючи відповідь на своє запитання, коли розум підштовхував його до самогубства.

Але була одна обставина, яка зводила нанівець усю теорію причинно-наслідкового зв'язку суїциду.

Що як якась людина де-факто і є стороннім спостерігачем свого життя? Що як вона і без цього кроку спостерігає за собою звідкись ізсередини своєї підсвідомості, безсила що-небудь змінити, доповнити або змінитися самій? Що як це спостереження, незалежно від прагнення людини, дамокловим мечем висить над її розумом упродовж усього її свідомого життя? Що тоді змінить цей останній крок у небуття? І чи може він що-небудь змінити взагалі?

Неподалік, на узбіччі шосе, стояло таксі з увімкненим двигуном. За кермом сидів індус і під гучну музику з усмішкою на обличчі наспівував простеньку мелодію індійського фольклору.

«Ну і пасажир трапився сьогодні, — розмірковував той, — дав тисячу євро, щоб дістатися в це зубожіле, Богом забуте гірське село».

Особливого бажання їхати сюди у таксиста не було і петляти гірськими серпантинами на слизькій зледенілій дорозі його не приваблювало зовсім. Утім він погодився. І не тільки через гонорар. Таксист бачив, як кілька його колег відмовили клієнтові, і йому стало по-людськи шкода цього самотнього, утомленого, легко одягненого чоловіка.

«Так, не по сезону», — відзначив про себе індус, поглядаючи на його одяг, коли пасажир підсів до нього поблизу залізничного вокзалу.

Справді, одягнений він був дивно для цієї пори року. Тоненьке кашемірове пальто, чорні, ретельно випрасувані штани й осінні черевики. На шиї — кілька разів закручений великий товстий темно-синій шарф. Волосся на голові скуйовджене, на обличчі триденна щетина. І ніякої валізи в руках, що дивно для людини, яка вийшла з будівлі вокзалу.

Дорога сюди була жахливо слизькою. Увечері випав мокрий сніг, а вночі мороз скріпив вологу на гладкому асфальті шосе, і до опівночі воно перетворилося на суцільне скло. Дорожні служби сюди ще не дісталися, і індус довго розмірковував, чи їхати, але пасажир авансом дав утричі більше, ніж насправді коштувала ця поїздка, навіть ураховуючи зворотний шлях.

Весь час пасажир мовчки спостерігав з вікна автівки за дорогою. Одразу було зрозуміло, що він не має наміру вести бесіду, і таксист, вставивши стару касету, увімкнув магнітофон. З динаміків полилася негучна, ритмічна мелодія під акомпанемент табли. Індус з широкою білосніжною усмішкою на засмаглому обличчі подивився в дзеркало заднього виду на пасажира, але той, занурившись у власні роздуми, не звертав на нього жодної уваги, і далі похмуро спостерігаючи за деревами, укритими товстим шаром снігу, наче м'якою ковдрою, що вервечкою з'являлися у світлі фар і зникали в темряві зимової ночі.

За кілька кілометрів до села пасажир раптом попросив зупинити авто.

— Прошу вас, зупиніть тут, будь ласка, — вимовив він охриплим голосом, розглядаючи місцевість. — Так, так… саме тут. І чекайте мене.

Пасажир вийшов з автомобіля і впевнено попрямував просто в кучугури незайманого снігу. Ця місцевість, очевидно, була йому знайома, тому що з дороги не було видно далі кількох десятків метрів. Коли він упевнено ступив у глибокі снігові замети, індус здригнувся — холод він терпіти не міг.

Минуло вже майже двадцять хвилин, тому індус вирішив вийти подивитися, куди той подівся.

За п'ятдесят метрів від автівки пасажир мовчки стояв на краю урвища і, не рухаючись, засунувши руки в кишені пальта, удивлявся в далечінь.

Індус повернувся в тепле авто, голосно грюкнувши дверима. Він подивився на рівень пального на приладовій панелі і, невдоволено прицмокуючи, похитав головою.

Пасажир усе стояв нерухомо над річкою, прислухаючись до гучного потоку її темних вод.

«Трапляються ж у житті оригінали, — розмірковував таксист, зіщулившись від холоду, — на вулиці ніч, сніг, мороз, а цьому дивакові все байдуже. Про що можна думати на такому морозі?»

Темна фігура чоловіка, немов язичницький ідол, височіла над ущелиною. Він намагався зрозуміти, де з ним «це» відбулося вперше. Саме «де», а не «коли», оскільки точний час врізався в його пам'ять назавжди. Безпосередньо місце, де це сталося, він також запам'ятав і, сотні разів повертаючись подумки в той день, намагався зрозуміти, де це відбувалося насправді, позаяк розуміння місця, де все трапилося, не могло дати відповіді на запитання, в якому саме його житті це сталося вперше.

До відсутності відповіді на запитання «де» він уже давно звик. Сотні разів він намагався змоделювати ситуацію, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тільки-но назрівала відповідь і ситуація прояснялася, усе так само швидко віддалялося і ставало ще незрозумілішим і заплутанішим. Він ніби по ледь помітних сходах підходив до бажаної відповіді, але раптом ці сходи ставали нескінченними й переходили в інші, спрямовані в абсолютно зворотному напрямку. Кожна наступна сходинка тільки все заплутувала, нитка губилася, і все починалося спочатку.

Усе це нагадувало живопис парадоксального світу Мауріца Корнеліса Ешера, що висів у холі першого поверху редакції газети Les Mondes у тринадцятому окрузі Парижа на бульварі Огюста Бланки. Замість людей-манекенів на картині, куди його закинули спогади, він бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевільними сходами без поручнів у світі, в якому, як і в його житті, навряд чи зужитковувалися закони реальності. Начебто відповідь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з іншого боку, повернути картину на дев'яносто градусів, і все знову ставало незрозумілим, а відповідь на запитання — дальшою від істини.

Ні, він не страждав на амнезію, тобто втрату пам’яті чи бодай її ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своїх спогадах. Іноді маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свідомості, унаслідок таких вправ обростала сюжетом, бесідами, особами, навіть відчуттями, які він пережив колись, і це слугувало відновленню у спогадах всього до найдрібніших деталей.

Тут було щось інше. У його житті закони реальності сплутувалися, і для того, щоб залишатися самим собою і не збожеволіти, йому доводилося чіпко триматися за всі спогади, чітко розділяти своє життя і контролювати себе та події, що відбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в поділі було дуже непросто.

Унизу, під урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамірно текла Вича. З цією невеликою, але бурхливою річкою, саме з цим місцем пов'язано дуже багато спогадів з його дитинства. Років зо тридцять тому тут, у компанії таких же, як він, бешкетників, минали його дитячі роки.

***

— Робе́ре, додому, — відлунням у вухах і теплою хвилею в серці відгукнувся в пам'яті суворий голос матері, яка стояла на тому ж місці, де зараз стоїть таксі, і гукала сина. — Ну скільки можна тебе кликати?! Мерщій додому!

Мама, невисока жінка з довгим і чорним як смола волоссям, у рожевій сукні і білих босоніжках, стояла нагорі поблизу дороги, притримуючи червоний ровер, і чекала, коли син збере свої речі і підійде до неї. Вітер розкуйовджував її чорні локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очі від сонця і водночас приборкувати безладно розтріпані від пориву вітру коси.

Робе́р… Саме з наголосом на останній склад його імені на французький манер. Так кликала його тільки мати, а для решти він був просто Робі чи Бо́ба, що Робертові дуже не подобалося.

Роберт неохоче, але швидко збирався, піднімався до матері, і вони разом поверталися додому, з різних боків тримаючись за велосипед.

Ця річка була майже єдиною відрадою влітку для місцевих дітлахів, де можна було поєднувати корисне з приємним: і риболовлю, і купання в її бурхливих водах. Улітку великі пласкі камені по обидва береги Вичі перетворювалися на різнокольорову акварель з десятків великих і маленьких вовняних килимів, які в цю пору прали місцеві жителі з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися під пекучими променями полуденного літнього сонця.

Річка була невеличка. У деяких місцях її можна було перебігти і по камінню, але такі перебіжки вимагали обережності, оскільки окремі камені були дуже слизькі. У ширших місцях річка влаштовувала глибокі вири, здебільшого за одиноким камінням-валунами. І якщо камінь великий, то вир міг бути дуже глибоким.

Місцями стирчали білі товсті сухі корчі, які, зачепившись за каміння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, підносячись над водою білими бивнями мамонта. Згодом вони обростали іншими гілками, які пливли за бурхливою течією вниз із гірських перевалів.

Незважаючи на мороз, води гірської річки не були скуті льодом, і вона чорною стрічкою текла жвавим потоком з-поміж білих, укритих товстою ковдрою снігу берегів.

Думками Роберт перенісся в далеке дитинство, коли він восьмирічним хлопчиком уперше перейшов убрід цю річку, а потім, видершись на верх розпеченої сонцем пласкої річкової брили, відчував неймовірну гордість за свій вчинок.

Роберт вийняв із зовнішньої кишені пальта пляшку горілки і зробив кілька ковтків.

Думки ковзнули далі в минуле, занурюючи його в спогади.

Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.

У той день сім'я Роберта зібралася за великим столом святкувати його дванадцятиліття.

Це був спекотний літній день. З вулиці доносився припах підталого асфальту. Від сонячних променів дорога танула, асфальт перетворювався на рідку, в'язку масу, яка унадливо чіплялася за гуму велосипедних та автомобільних коліс, за підошви взуття. І навколо — стійкий незабутній запах бітуму. Цей запах закарбувався в пам'яті Роберта з відчуттями спекотного літа на все життя.

На кухонному столі стоїть великий круглий шоколадний торт з брунатними і червоними кремовими квіточками. На верхівці торту нерівними буквами виведено: «З днем народження — 12 років». Роберт дуже любив шоколадні бісквіти, але найдужче — кремові рулети, які продавалися в магазині поруч із його будинком.

Маленький Роберт завжди запитував себе: навіщо на день народження купують саме круглі торти? Чому не можна купити кілька рулетів, покласти їх один на одного і саме так вручити іменинникові? І не треба ніяких написів — букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсім не смачними і, на його думку, зайвими.

Того дня Робертові подарували сині тканинні кеди більшого розміру. На виріст йому купували майже весь одяг з міркувань економії, оскільки доходи батьків були недостатніми. Батько з ранку до ночі працював на заводі звичайним слюсарем, а мати — медсестрою в міській клініці. Для того, щоб зводити кінці з кінцями, і батькові, і матері доводилося постійно підробляти. Але грошей все одно катастрофічно не вистачало, тому жили вони дуже скромно. Морозиво і кавун були найкращими десертами, які подавали до обіднього столу в недільний літній день або на свята.

На свій день народження Роберт запросив лише шкільного товариша Йована. У його родині не було заведено святкувати будь-які свята галасливими компаніями.

Хапко знищивши залишок торту і запивши його яблучним соком просто з трилітрової банки, друзі забралися на стодолу, що знаходилася в затінку широкої крони старого величезного горіха. Дах стодоли був бляшаний і на сонці на незахищеній гіллям дерева частині перетворювався на розпечену пательню, через що сидіти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям ніхто не міг перешкодити годинами байдикувати, вести невимушені розмови, голосно співати і мріяти.

— Дивися, Йоване, по небу пливуть коні, — несподівано сказав Роберт і засміявся, показавши пальцем на білі хмари.

— Кру-у-уть! — повільно й здивовано вимовив Йован, спостерігаючи за хмарами, але швидко стрепенувся і весело промовив: — А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто більше знайде, той і виграв!

По небу, справді, пропливала величезна біла хмара у формі коня. Його голова з густою гривою повільно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в довгий широкий хвіст, схожий більше на хвіст величезної риби.

— Конериба, або риба-кінь, — невпевнено промовив Роберт, мружачись від сонця, і…

Ось тут-то все і трапилося.

Від сліпучого сонця в очах зненацька потемніло. Несподівано Роберт відчув сильне запаморочення і йому заклало вуха. Він заплющив очі, але за мить розплющив їх і якимось дивним відсутнім поглядом озирнувся.

Поруч із ним сидів незнайомий хлопчик і щось розповідав, але Роберт чи то від подиву, чи, можливо, від несподіванки або від раптового шуму у вухах нічого не міг зрозуміти. Та він і не намагався вслухатися в мову незнайомої йому людини. Здавалося, що все навколо він бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсім незнайомим і незрозумілим. На обличчі Роберта відкарбувалося щире здивування.

Він не розумів, де він, на якому даху і що він тут робить. Роберт підвівся на ноги і почав ретельно оглядати свій одяг. Він був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, і весь цей двір він бачив уперше.

Роберт не міг зрозуміти, що з ним діється, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими від здивування очима Роберт подивився на небо.

Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кінь з риб'ячим хвостом. Промені сонця то пробивалися довгими нитками з-під його гриви, то знову зникали. Кінь немов усміхався.

Перше, що спало на думку Робертові, це те, що він марить. Він знав, що від сонячного удару можна втратити свідомість, але ось так, щоб галюцинації були водночас і реальними, і нереальними, Роберт усвідомити ніяк не міг.

Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первісний страх почав опановувати ним.

Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалістичний сон. З розтуленим ротом і широко розплющеними від подиву очима він розглядав усе навколо. Йому захотілося негайно злізти з цього даху на землю, і він, не зволікаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кілька днів тому на пляжі в спекотній Паттаї, куди батько привіз їх із мамою, щоб показати Сіамську затоку. Море кишіло медузами, і Роберт ненароком наступив на одну з них.

«Медуза. Це медуза, нічого страшного», — сказав спокійним голосом лікар місцевої клініки, куди хлопчика відвели з червоною, немов від жаливи, ногою. У голові дитини це слово поєдналося з різким і пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами і горіла.

Усе це тривало якусь мить. Від різкого болю Роберт заплющив очі і затамував подих.

— Ме-ду-за! Яка це конериба? — Йован сидів поруч і голосно реготав. — Дивись, Робі, бач — отам голова, а там — волосся змії. Це медуза Горгона, як у підручнику з історії.

Кадри з далекої спекотної країни миттю безслідно зникли, так само, як і здивування, що застигло на обличчі Роберта ще кілька хвилин тому.

Роберт з усмішкою подивився на Йована, потім знову на небо.

«І все-таки по небу плив саме кінь, а не медуза», — подумав він.

Йован і Роберт, двоє нерозлучних друзів, і далі весело вдивлялися в хмари.

А в цей час по небу, усміхаючись, пропливав кінь з довгим риб'ячим хвостом.

Розділ 2

Женева, Швейцарія. (Тревор)

17.12.2011. 09:03

Яскраві промені сонячного світла, пробиваючись крізь щілину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого ліжка. На скляному столику біля ліжка наполегливо дзвонив мобільний телефон. З душової кімнати доносився шум води. На підлозі були розкидані чоловічі шкарпетки, штани і жіноча білизна.

Телефон на мить замовк, але потім знову подзвонив. Тревор у банному халаті і з рушником на голові підійшов до ліжка і взяв його.

— Доброго ранку, Вікторе… Так-так, через годину… Спасибі.

На іншому кінці дроту поклали слухавку. Помічник Аманди нагадав Треворові про час сеансу.

Тревор поклав телефон і розсунув гардини. З вікон готелю Beau-Rivage, розташованого на березі Женевського озера, відкривалася панорама фонтану й засніжених вершин швейцарських Альп. У кімнаті одразу стало світло. На ліжку, розкинувши довгі чорні коси, лежала молода дівчина, вкрита лише сірим шовковим простирадлом, що, немов друга шкіра, обгортало її оголене тіло. Дівчина спала, тихо посапуючи.

На мить зупинивши на ній погляд, Тревор згадав учорашній вечір у нічному клубі, який він повсякчас відвідував під час відпочинку в Женеві.

Цієї ночі в клубі виступала якась, напевне, вельми популярна група, що дві сотні молодих осіб стояли біля сцени і голосно підспівували разом із солістом під оглушливий акомпанемент ударних.

Сині і жовті густі промені прожекторів вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальників. Лазерна світломузика час від часу засліплювала Тревора, і він, відвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибіленим коротким волоссям і кольоровим татуюванням прийняв замовлення і налив Треворові віскі. На іншому боці барної стійки самотньо сиділа дівчина і спостерігала за Тревором. Коли їхні погляди зустрілися, вона усміхнулася й опустила очі. Але за мить знову подивилася на Тревора чіпким, проникливим, дещо допитливим і водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку і впевнено попрямував до неї.

На ранок він не пам'ятав ні її імені, ні того, звідки вона, ні про що, загалом, вони вели розмову в тому клубі. Кілька склянок віскі змішали спогади минулої ночі, і все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибині його пам'яті назавжди. Але час від часу в голові Тревора виникали і зникали рвані, перемішані між собою кадри їхніх обіймів і поцілунків. Він не міг пригадати, як вони залишили нічний клуб, як опинилися тут, у готелі, у його номері, але пам'ять безсоромно малювала прожиті моменти близькості. Тревор згадав її освітлене вузьким променем блідого місячного сяйва слизьке від поту пристрасне тіло в його руках і усміхнувся.

«Хлоя!», — раптом згадав ім'я незнайомки. — «Здається, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».

Тревор одягнувся і відкрив гаманець. Усередині, у прозорій кишеньці, виднілося посвідчення, на якому великими літерами було написано слово «ПРЕСА». Він вийняв із гаманця чотириста швейцарських франків, поклав їх на тумбочку біля дівчини і швидко вийшов із номера, а потім на вулицю.

Наближалося Різдво, а в Женеві стояла тепла осіння погода. І тільки вночі термометри іноді фіксували мінус п'ять. Давно тут не було так тепло о цій порі. Але для Тревора, який прилетів із Сахари, це були дуже прийнятні умови. Вночі в пустелі температура теж не піднімалася вище трьох-чотирьох градусів за Цельсієм.

Від Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier — хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж міської набережної.

Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цієї миті він не повною мірою усвідомлював, що з ним трапилося напередодні. За останні двадцять годин він кілька разів подумки виринав у кабінеті психолога Аманди і вслухався у свій голос, який лунав з динаміків маленького портативного диктофона, оповідаючи неймовірну історію прихованої десь глибоко в підсвідомості, невідомої нікому частини його життя.

А розпочалося все кілька днів тому після несподіваної зустрічі і безневинної, здавалося б, пропозиції.

***

— Так, Треворе, дуже гарні камінчики, — гаркавлячи заявив літній ювелір, вдивляючись крізь товсту лупу у великий круглий діамант завбільшки з лісовий горіх. — Ось цей — то є сама досконалість.

Невисокий сивий єврей з піднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крізь лупу діамант, затиснувши його тоненьким пінцетом у руках у білих бавовняних рукавичках.

Він обережно поклав камінь і взяв інший із жменьки майже однакових за розміром і формою каменів, що розсипом лежали на чорному лаковому столі.

— Чудово! — і далі захоплювався він. — Гранування дивовижне! В усіх рундист, немов лезо… Кольори і чистота — як Божа роса…

З Левом Гольденбергом, ювеліром, емігрантом з Радянського Союзу, Тревора кілька років тому познайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелірні вироби.

Лев Гольденберг робив дивовижні копії найкращих колекцій ювелірних домів Європи.

«Покажіть мені фото шедевра, і я зроблю вам у сто разів краще і вдвічі дешевше», — любив повторювати старий єврей щоразу, як до нього зверталися потенційні клієнти. І справді, майстром він був неперевершеним.

— Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, — не відриваючи очей від чергового каменя, сказав ювелір. — Якщо з ним добре поговорити, то мільйонів п'ять за лот виплатить одразу. А можливо, і більше.

— Леве, я поки не думав продавати. Мені б їх десь заховати на певний час.

— Тео, ти не зрозумів, — відвівши очі від діаманта і спрямувавши свій колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелір. — П'ять мільйонів не доларів, а єврів. Це дуже великі гроші, друже мій.

— Леве, мені треба тільки надійне місце на кілька днів, до Різдва. Я живу в готелі, і тримати їх у сейфі вкрай необачно.

— Тов, мій друже, гаразд, — дещо засмучено промовив ювелір, збираючи всі камені в зелений оксамитовий мішечок. — Ти знаєш, що надійнішого місця тобі не знайти. Але якщо надумаєш продати, то тільки скажи, і я все влаштую впродовж двох-трьох годин.

Через деякий час після розмови з ювеліром Тревор сидів на відкритій терасі невеликого ресторану в самому центрі Женеви, читаючи за філіжанкою кави свіжі газети.

У минулому залишилися військова служба, про яку нагадувало бліде татуювання у формі черепа на лівому плечі, як абревіатура розвідувального батальйону бригади морської піхоти Французького іноземного легіону, розквартированого в Алжирі, і факультет Французького інституту журналістики при університеті «Париж Пантеон-Ассас». Нині він значився особливим військовим кореспондентом газети Les Mondes.

Про своє дитинство Тревор пам'ятав мало й уривчасто, оскільки родина весь час кудись переїжджала.

Батько Тревора родом із Підкарпатської Русі (це територія сучасної Закарпатської області України), український русин. Але на початку Другої світової війни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацької республіки, було окуповано угорськими військами, його сім'я емігрувала спершу до Праги, а після війни — до Франції, де на початку сімдесятих і народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав своє коріння. А мати Тревора, вчителька французької мови та літератури, наполегливо прищеплювала йому любов до всього французького.

Батько, як фахівець із будівництва готелів, постійно перебував у тривалих відрядженнях до різних країн. Часто він забирав із собою родину. Тому дитячі спогади Тревора зводилися до пожовклих кольорових та чорно-білих світлин на тлі вбогих ринків Індії, островів і храмів Таїланду, пісків Близького Сходу, нескінченних будівельних майданчиків Гонконгу, Дубаї і Бангкока. У дитинстві Тревор так звик до постійних переїздів, подорожей, до постійних змін, що навіть вступивши в доросле життя, уявити себе клерком, який працює в одному і тому ж офісі постійно на одному і тому ж місці, він не міг. Це і стало причиною його захоплення журналістикою.

Але трапилася біда.

Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, батьки Тревора потрапили в автотрощу і загинули. Тревор після нещастя майже місяць перебував у шпиталі, поки старша сестра його матері тітка Ханна Фрашон не взяла над ним опіку і не забрала до Парижа.

Тітка Ханна була самотньою жінкою і всю свою невитрачену любов віддавала Треворові. Саме вона наполягла на тому, щоб Тревор пішов на військову службу, а згодом вступив до університету на факультет журналістики.

За останні п'ятнадцять років Тревор об'їздив майже всі зони військових конфліктів.

Його професійні здобутки відзначено Премією військових кореспондентів лондонської Prix Albert Londres.

А його журналістська кар'єра розпочалася в 1999 році під час війни в Югославії. Як молодого, перспективного репортера редакція газети направила його туди замість досвідченого кореспондента, який раптово захворів. Колишній військовий, який відслужив у Французькому іноземному легіоні п'ять років, добре знався на військовій тематиці, Тревор, як ніхто інший, був готовий до такої роботи.

Під час відрядження він потрапив у скандал, опублікувавши результати спірного розслідування про дії НАТО під час бомбардувань Югославії. Тревор був одним із перших, хто звинуватив альянс у застосуванні осколкових бомб, заборонених Женевською конвенцією. Незважаючи на тиск і критику з боку військових фахівців і політиків, молодого журналіста помітили й оцінили.

Восени того ж 1999 року Тревор був відряджений до Західної Африки разом із групою каналу ВВС для підготовки журналістського розслідування військових злочинів Фодея Санко, у минулому керівника Об'єднаного революційного фронту, який 1997 року став віце-президентом Сьєрра-Леоне, і його зв'язків з іншим одіозним військовим злочинцем, у той час президентом Ліберії Чарльзом МакАртур Тейлором, якого пізніше завдяки матеріалам, зібраним та опублікованим Тревором, було звинувачено у військових злочинах проти людяності. Санко в 2000 році також було оголошено військовим злочинцем і засуджено, а Чарльза Тейлора затримано і в 2006 році передано Міжнародному кримінальному суду.

Відтоді більшість військових конфліктів висвітлював саме Тревор. Його проникливі репортажі і безкомпромісні жорсткі статті публікувала більшість європейських ЗМІ.

У 2007 році Тревор висвітлював події в Афганістані, Анголі, у Конго і Сьєрра-Леоне, де проводив розслідування діяльності Віктора Вуда — підприємця з Московії, підозрюваного в нелегальному постачанні зброї і боєприпасів в обхід санкцій ООН для рухів «Талібан», «Аль-Каїда» і до країн, на які поширювалося міжнародне ембарго.

Російські колеги Тревора висловили припущення, що Вуд міг бути негласним дилером «Росвооружения» й одним із важливих секретоносіїв Московії. Водночас вони попереджали Тревора про небезпеку подібного розслідування й висвітлення його в ЗМІ, позаяк діяльність Вуда була безпосередньо пов'язана з московитською мафією, яка поширилася по всьому світу.

Незважаючи на це, розслідування Тревора потрапило до друку, а кілька репортажів показали провідні телеканали Європи.

Зрештою, у 2008 році Віктора Вуда було заарештовано в Таїланді, а 16 листопада 2010 року екстрадовано до США, де йому було висунуто звинувачення. Нарешті, 2 листопада 2011 року журі присяжних одноголосно винесло Віктору Вуду обвинувальний вирок.

Усі ці події від початку проведення розслідування в 2007 році висвітлював Тревор, але через чергове відрядження до палаючої Лівії за судовим процесом над Вудом він міг стежити тільки за Інтернетом і репортажами колег.

У його послужному списку були репортажі з Багдада під час Іракської війни, з Сектора Ґази під час арабо-ізраїльського конфлікту, з розбомблених і практично знищених авіаударами НАТО лівійських міст Бенгазі і Місурати.

Тому Тревора називали одним із найдосвідченіших журналістів, провідним фахівцем з Африки і Близького Сходу.

Працюючи в найнеспокійніших країнах, Тревор потребував надійних друзів та партнерів, на яких можна було покластися.

Однією з тих, кому Тревор повністю довіряв, була журналістка Кейт — витончена, мила, двадцятивосьмирічна австралійка з коротким світлим скуйовдженим волоссям, веселою усмішкою, що відкриває рівний ряд білих зубів, красивими, повними, наче намальованими вмілим портретистом губами і великими зеленими очима. Незважаючи на свою тендітність, вона постійно носила легку військову форму і незмінний фетровий капелюх.

Кейт належала до тих жінок, які навіть підійшовши до сорокалітнього вікового рубежу, залишаються милими завзятими дівчатами, які всім своїм виглядом і поведінкою нагадують підлітка.

Вони зустрілися на початку 2007 року в Афганістані.

За кілька днів до цього в місті Муса-Кала в провінції Гільменд Тревор потрапив у полон до талібів. Викрадення було сплановане саме тоді, коли він прямував на зустріч з одним із їхніх ватажків для підготовки спеціального репортажу.

У будинку, куди привезли зв'язаних бранців, знаходилися знесилені спекою і голодом молода білява дівчина і двоє чоловіків. З розмов, які долинали до нього, Тревор зрозумів, що всі вони журналісти, уже понад місяць їх утримують бойовики.

Разом із Тревором полонили місцевого водія й афганського репортера. Наступного дня, задля залякування, двох афганців публічно, на очах в усіх бранців, стратили. А за нього, як і за інших журналістів, таліби планували отримати грошовий викуп.

Упродовж кількох днів Тревора по-звірячому били, намагаючись зламати його волю, натомість нічого не вимагаючи. Безглузді побиття тривали майже три доби.

Нарешті, на четвертий день, до табору приїхав мулла Саддам — знатний польовий командир талібів.

***

Муса-Кала, провінція Гільменд, Афганістан

22.02.2007 15:35

— Ну що, великий хрестоносець стоїть на колінах перед маленький афганський муджахіддін? — глузливо запитав мулла поганою англійською, підійшовши до безпорадного зв'язаного Тревора, який лежав у пилюці.

— Я не солдат, я журналіст. І я француз, — пересилюючи біль, відповів Тревор.

— Преса? — зло перепитав бойовик і, схопивши Тревора однією рукою за плече, іншою навідліг дав йому гучного ляпасу. — Я тебе, собако, не питати, хто ти є.

Він узяв у руки його пластикове посвідчення і почав розглядати з вдоволеною посмішкою на обличчі.

— Преса — це добре. Нам потрібен преса, дуже потрібен.

— Що ви від мене хочете?

— Від тебе — нічого. Що ти можеш? Ти слабкий, ти хворий. Ти нічого не можеш. А твій господар — можеш! Він платити для мене. Багато платити.

— За мене ніхто не заплатить і цента, я не настільки важлива персона, — сплюнувши кров, тихо промовив Тревор.

— Платити, багато платити. Ти завтра знімати на відео. Ти сам його просити, для платити, — прошипів мулла, наступивши ногою на обличчя Тревора. — А якщо не платити, то ти по шматочках їхати додому в Париж, в редакцію пересилати.

Мулла підвівся і дав якесь розпорядження, звернувшись до бойовиків на пушту. Тревора швидко підняли і потягли, але не до ями, де його утримували раніше, а в глиняний сарай до інших бранців, де було принаймні сухо. Його кинули до невеликого приміщення, відгородженого від решти бранців подвійною стіною з дощок. На руки і ноги одягли кайданки, які прикували ланцюгом до дерев'яного брусу на стелі, дали трохи їжі і кухоль води. Зараз Тревор здавався бойовикам зовсім зламаним і безпечним.

Але він чекав саме цієї миті. Таліби були впевнені, що прикутий ланцюгом, зморений голодом, знеможений побиттями бранець мріятиме про сон, і біля сараю безпечно залишили тільки одного моджахеда зі зброєю, який одразу ж, як стемніло, посмаливши опіуму, заснув, притулившись до стіни.

Навички звільнення від усіляких спецзасобів Тревор отримав ще під час служби в Легіоні. Коли він переконався, що все навколо стихло, не зволікаючи і без зайвих зусиль зняв з рук і ніг кайданки і через благенький дірявий дах вибрався назовні.

Знешкодивши охоронця, захопивши автомат і підсумок з гранатами, Тревор відчинив інші двері сараю і неголосно скомандував:

— Виходьте! Швидко!

Але у відповідь піднялася тільки дівчина, яка рішуче попрямувала до виходу.

З темряви задушливого приміщення долинув хрипливий чоловічий голос:

— Кейт, подумай, вас піймають і стратять. Не роби цього.

Але Кейт упевнено зробила крок до відчинених дверей і міцно взяла Тревора за лікоть.

— Керувати автівкою вмієте? — запитав Тревор, залишаючи сарай, і, не чекаючи відповіді, вказавши на білий джип, прошепотів: — Зазвичай ключі залишають у підлокітнику. Умикайте двигун і чекайте на мене. Якщо щось піде не так, то знайте, що шлях на волю — просто за он тим муром.

Кейт побігла до авто, а Тревор облив бензином інші два джипи й ящики з боєприпасами, складені один на одного під невеличким наметом. Почувши шум двигуна, з будинку вискочили двоє бойовиків, але цієї миті просто в них під ногами вибухнула граната, кинута Тревором. З вікон будинку почалася безладна стрілянина. Тревор кинув у будинок ще дві гранати й автоматною чергою підпалив розлитий бензин. За мить усе навколо перетворилося на вогняний факел. Відстрілюючись, Тревор кинув гранату в бік ящиків з боєприпасами, заскочив у відчинені дверцята автівки і голосно скомандував:

— Рушай!

— Куди? — збентежено запитала Кейт і невпевнено поклала тремтячі руки на кермо.

— Туди! — крикнув Тревор. Він схопив однією рукою кермо, а лівою ногою натиснув на педаль газу разом із ступнею Кейт, спрямовуючи автомобіль просто на глиняну огорожу. — Тримайтеся міцніше!

Автомобіль, зруйнувавши вщент мур, вилетів на піщану дорогу під громохкі вибухи боєприпасів, що здетонували. Над селищем піднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втікачам шлях.

— Тепер можна увімкнути фари, — через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. — Звідси до Сангіна кілометрів зо двадцять п'ять, не більше. Рухайтеся, не зупиняючись, до річки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулі.

Тревор ледве промовляв слова. Кейт тільки зараз помітила, що він притискає долоню до лівого боку грудей. Крізь пальці його руки сочилася кров.

— Ви поранені? Що з вами? — стривожено запитала Кейт.

Але Тревор мовчав. Він утратив свідомість, і його тіло обм'якло.

— Не мовчіть, говоріть зі мною, — крикнула перелякана Кейт, але відповіді не отримала.

Вона рукою притиснула його рану і ще сильніше тиснула педаль газу.

Тревор отямився в палаті військового шпиталю. Біля нього в білому халаті, накинутому на військово-польову форму, сиділа Кейт з розгорнутою книжкою в руках і дрімала.

— Де я? — ледь чутно спитав Тревор.

— Ми в Кандагарі, на американській базі, — відповіла сонна Кейт, радісно усміхнувшись.

— Скільки я спав?

— Майже три доби. Вам зробили операцію, тепер усе вже позаду.

Тревор озирнувся навколо, потім подивився на Кейт і ледь помітно усміхнувся:

— А ми ж з вами навіть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.

— А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралії. Хотіла подякувати вам за порятунок.

— Не варто, Кейт, я тут тільки завдяки вам, отже, ми квити.

Наступного дня Тревора і Кейт вивезли з Афганістану до Швейцарії. У Цюріху Тревор підлікувався і весь свій вільний час проводив з Кейт. Тревор навіть намагався залицятися до неї, але після кількох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозуміти, що не має наміру зав'язувати з ним серйозні стосунки, щоб не розчаровуватися, і вважає за краще бути вільною від будь-яких зобов'язань. Насправді, Кейт випробовувала Тревора. Він їй дуже подобався, але своєю жіночою інтуїцією вона без зусиль прорахувала його мінливість і спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт і надалі дивився на неї тільки як на колегу.

Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворові це зрозуміти і завжди при нагоді була рада його бачити, особливо коли траплялася спільна робота.

Насправді, такі стосунки чоловіка і жінки мали б через певний час припинитися раз і назавжди, але їх об’єднувала журналістська робота: після дво-, тритижневих відряджень вони обидва роз'їжджалися кожен до себе, до свого дому, до рідних — у свій світ.

Оператора Етьєна Тревор знав уже понад десять років, ще з часів роботи в Сьєрра-Леоне. Він француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матері він справжній scotch. Більшу частину дитинства й юнацьких років, за його словами, Етьєн провів поблизу підніжжя найвищої шотландської гори Бен-Невіс на узбережжі Лох Лінн, у містечку Форт-Вільям, де народилася його мати і жили всі їхні родичі. Етьєн кожною своєю клітиною вбирав традиції шотландців. Він пишався історією Шотландії, яку дуже шанував і вважав своєю. Тому у свої тридцять п'ять на француза скидався хіба що рисами свого худорлявого обличчя. Навіть татуювання на лівому плечі у нього було зі словами девізу Шотландії по-латині: «Nemo me impune lacessit».

Етьєн завжди був небагатослівний, скупий на прояв будь-яких почуттів, усі свої емоції завжди старанно приховував. Навіть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом — «Непогано».

Але, незважаючи ні на що, Тревор дуже цінував дружбу з Етьєном. Упродовж багатьох років вони працювали пліч-о-пліч. Етьєн супроводжував Тревора майже в усіх його експедиціях.

Окрім цього, ось уже понад рік Етьєн залицяється до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерігати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом і довгими руками француз ніжно ставиться до маленької Кейт, яка на дві голови нижча за нього. Тревор з усмішкою спостерігав за ними, мимоволі порівнюючи ці стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьєна.

З Деном Тревор почав працювати півтора роки тому. Це був невисокий, відкритий юнак, пацифіст і серцеїд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу після закінчення університету в Тампере він був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбітний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опікувався молодим репортером, у якого розгледів талант. Він прагнув допомогти юнакові розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помічником Тревора, і той під час кількох відряджень на Близький Схід супроводжував його й Етьєна. Утім подейкували, що Ден є далеким родичем Рошфора, а можливо, навіть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, і він істотно допомагав тому знайти власний простір у журналістиці.

Після того, як Етьєн почав відкрито зустрічатися з Кейт і вона переїхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, відвідуючи з ним нічні клуби Парижа й Цюріха.

Сам Ден, як міг, приховував своє минуле, ніколи про нього не згадував, але водночас тішився бути корисним досвідченим колегам і з усією проникливістю спостерігав за Тревором, опановуючи навички нелегкої роботи військового журналіста. І саме Ден замість Тревора, як його асистент, останнім часом висвітлював судовий процес «США проти Вуда» — скандальну справу найбільшого за всю історію продавця нелегальної зброї, яку розглядав Південний окружний суд штату Нью-Йорк.

Розділ 3

Женева, Швейцарія

15.12.2011. 15:45

Тревор сидів на веранді заповненого відвідувачами ресторану і спостерігав за столиком поблизу входу, за яким сиділа літня сімейна пара і тихо розмовляла. Було дуже весело спостерігати, як чоловік потайки від дружини підгодовував мініатюрного песика, що сидів під столом і з нетерпінням чекав черговий шматок ласощів з його тарілки.

Тревор розгорнув свіжий часопис, намагаючись знайти останні публікації щодо процесу над Вудом, але, погортавши його і нічого не знайшовши, покликав офіціанта для розрахунку. Саме тут і сталася ця несподівана зустріч, що кардинально змінила його життя, мимоволі оголивши ту його частину, про яку він навіть не здогадувався.

Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловік і жінка, очевидно, туристи. З ними двоє діток віком років семи. Голос чоловіка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знає цю людину дуже близько. Він умить відклав газету і почав придивлятися до силуетів фігур, що віддалялися. Жінка йшла попереду, тримаючи двох діточок за руки. Чоловік розглядав бруківку з написаними на ній назвами міст і мимоволі повернувся у бік Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилітній огрядний чоловік, який уже почав лисіти, в окулярах з товстими лінзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого — пожмаканий, довгий не за розміром темно-синій плащ.

Раптом Тревора осінило, і він, піднявшись зі стільця, голосно гукнув сербською:

— Йоване? Друже мій, Йоване, це ти?!!!

Чоловік здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав її чоловіка. Обоє діток одразу підійшли до матері і притиснулися до неї.

— Йоване, привіт! Це я, Тревор. Старий, не впізнаєш мене?

— Тео?! — відгукнувся з подивом чоловік, широко розкинувши руки. — Треворе! От чого не сподівався, того не сподівався! Скільки літ, скільки зим? Оце так зустріч!

Друзі міцно обійнялися.

— Я гадав, що більше тебе ніколи не побачу, — сказав Тревор, — скільки років минуло — десять? Дванадцять?

— Тео, п'ятнадцять років, не менше! Ти ще тоді в Легіоні служив, — протираючи хусточкою спітнілі скельця окулярів, повільно, зі сльозами щирої радості відповів Йован. — Я навіть уже і забув, як ти виглядаєш. Дай-но я тебе роздивлюся!

Йован надів окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечі, він радісно вигукнув:

— Та ти, чортяка, тримаєшся молодцем, зовсім не змінився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мій друг, я тобі розповідав.

Дружина Йована простягнула Треворові руку й окинула його оцінювальним поглядом.

Анна була високою, худорлявою і вельми привабливою жінкою, хоча і без краплі макіяжу на обличчі, водночас одягнена була в дешеве сіре пальто і довгу чорну спідницю, що різко контрастували з її аристократичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манікюр і доглянуті руки Анни. Вся її одежа якось безглуздо виглядала на тлі її яскравої зовнішності.

— Колись і ти був високим красенем із зеленими очима та густим чорним волоссям, — пожартувала вона, легко погладивши Йована по лисині. — Наскільки я знаю зі слів чоловіка, то ви ровесники, друзі-нерозлийвода з дитинства.

Анна дуже гарно говорила сербською з ледь відчутним російським акцентом. Вона була молодшою за Йована років на десять, а то й більше, і поводилася чомусь неприродно стримано, навіть жарт, що прозвучав з її вуст, видався Треворові дещо удаваним.

— Йоване, ти про мене розповідав? — здивувався Тревор і одразу запропонував: — Друзі, давайте сядемо на веранді. Мій столик вільний, немов тільки і чекав на вас.

— Так, я багато й часто про нас розповідав, друже мій, — відповів Йован, сідаючи за столик, а потім звернувшись до дружини й усміхнувшись, продовжив: — Люба, адже ми з Тревором років з дванадцяти разом. Стільки всього було! Навіть планували разом служити в Легіоні. Правда, Тео? Мене тоді за станом здоров’я не пропустили, але ж мріяли завжди бути разом. До речі, ти тут надовго?

— Ні, на кілька днів. Різдво хочу провести десь у горах, ближче до снігу, бо тут його, напевно, цього року годі й чекати.

— Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповідай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? — скоромовкою весело вимовив Йован.

Але Анна взяла Йована за руку:

— Любий, ви тут спілкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляємо. Вам без нас буде набагато веселіше, — і вона піднялася зі свого стільця.

Тревор допоміг Анні надягнути пальто і звернув увагу на маленький клаптик паперу біля комірця з внутрішнього боку підкладки, прищеплений до неї залізною скобою. Це був ярлик з номером з хімчистки. Такий самий ярлик був підколотий і до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована відволік його від думок.

— Розкішна жінка, чи не так?

— Так, — якось відчужено відповів Тревор і подивився назирцем за Анною. Двоє діток дріботіли за нею, і за мить усі троє загубилися в натовпі на площі.

— Ти навіть не уявляєш, як мені з нею пощастило! Ми вже десять років разом.

— Росіянка?

— Ні, сербка, але все життя прожила в Каталонії. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюєш?

Друзі, справді, не бачилися дуже давно і їм було що розповісти один одному.

Тревор познайомився з Йованом на початку вісімдесятих ще в школі в Парижі, куди сербська сім'я Йована переїхала з Югославії, тікаючи з Косова після трагічних подій 1981 року. У дитинстві Йован багато розповідав Треворові про ті події, коли потоки біженців попрямували з Косова до Сербії, покинувши свої будинки і села через албанських націоналістів. Село, де жила сім'я Йована, ущент спалили албанці, і сотні людей перетворилися на біженців.

З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тільки той переступив поріг школи. Спочатку Треворові було шкода цього скромного, тихого і завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован — частим гостем у будинку тітки Ханни Фрашон.

Після закінчення школи друзі вирішили разом вступити до Легіону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичної комісії несподівано отримав статус «до стройової служби непридатний» через вроджену плоскостопість. Відтоді їхні шляхи розійшлися.

У ресторані вони просиділи допізна, після чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бік Лемана, де Йован зупинився з сім'єю. Далі постояли на мосту Мон-Блан, що з'єднував дві частини міста, милуючись неспокійною гладдю Женевського озера.

Нічне місто іскрилося барвистим світлом, що райдужними блискітками відбивалося на дзеркалі схвильованої води, немов на живописах Вінсента ван Гога. Фонтан, що викидає в небо стосорокаметровий густий струмінь води, гордо височів над невеликим рукотворним мисом.

— Тео, ти знаєш, ми тут не зовсім заради відпочинку, — після невеликої паузи вимовив Йован. Під час цієї розмови він намагався не дивитися Треворові в очі, блукаючи поглядом по темній воді озера. — Я тут проходжу психологічну адаптацію після лікування від алкогольної залежності.

Гуркіт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, підвищивши голос:

— Я вже втретє лікуюся, Тео. Утретє! Але сьогодні вже дев'яносто четвертий день, як я в повній зав'язці. Тут, у Женеві, є дуже гарний психолог, який допомагає мені. Я тут буваю раз на три місяці впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.

Тревор мовчки дивився на нього.

— Життя, Тео, така штука! Мрієш про одне, а виходить зовсім інше, — з гіркотою продовжував Йован. — Воно якось само по собі втягнуло і затягнулося. Але зараз я сподіваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала мені одна молода жінка, чудовий психолог, яка має здатність гіпнотизувати. Мені її порадили, коли я майже все втратив. Тоді я вже півроку жив сам і був практично на смітнику. А нині у мене знову все налагоджується.

Тревор вирішив поміняти тему розмови, він відчував, наскільки важко Йованові говорити про це, йому й самому стало ніяково.

— Йоване, а пам'ятаєш, як ми з тобою на гіпноз ходили, коли до нас у місто приїжджав якийсь гастролер-гіпнотизер? Пам'ятаєш, він нас тоді начебто тільки одних не зміг загіпнотизувати, і нас виставили з клубу? — Тревор усміхнувся і продовжив: — Відтоді я впевнений, що у мене стійкий імунітет на гіпноз та інші навіювання.

— Треворе, ти не розумієш, у неї колосальні здібності! Та й зовні… — Йован підморгнув Треворові і продовжив: — Якщо хочеш, познайомлю. Дівчина просто видатна в усіх сенсах. У мене завтра вранці відбудеться останній сеанс. До речі, вона дуже ефектна і самотня.

Останнє слово Йован вимовив змовницьким тоном і знову підморгнув Треворові.

«Справжній гіпнотизер, — міркував Тревор, — ефектна дівчина, хороший психолог. Чи не забагато епітетів для однієї людини?»

— А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мріяв пов'язати своє життя з політикою, — знову спробував змінити тему розмови Тревор, а потім, ніби щось згадавши, продовжив: — Ти ж, здається, у Москві МДІМВ закінчив?

— Так, — ствердно кивнув Йован, — до речі, з відзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Після закінчення університету працював, потім одружився, потім — двоє діток і невелика юридична контора в центрі Праги. Спокійне розмірене життя дещо розслабило мене, і я ледь не втратив усе. Але сподіваюся, усе це вже в минулому.

— Так, Йоване, життя коригує наші плани. Іноді здається, що ми прості спостерігачі за тим, як усе тече і проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра їдеш? О котрій?

— Від'їжджаємо потягом в обід одразу після сеансу. Відпочили, підлікувалися і доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празі, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспілкуємося. Головне — ми знайшли один одного! — відповів Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.

— Так, я теж дуже радий цьому. Це, справді, дуже дивно, що ми ось так несподівано…

— У тебе в Женеві ще справи? — запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?

— Ні, Йоване, зі справами цього року вже покінчено. Я тут тільки відпочиваю. До речі, у нас є привід випити хорошого бренді, — Тревор кивнув у бік центру. — Ходімо, я знаю тут одне чудове місце. Можливо, не вип'єш, то хоч подивишся і порадієш за товариша.

— Ні-ні, Тео, — запротестував Йован, — я б із задоволенням, але у мене режим. Через півгодини я вже маю бути в ліжку. І бажано натщесерце.

— Раз мусиш бути в ліжку, то йди, — усміхнувся Тревор. — А я ще хочу потусити трохи. От подобається мені цивілізація! А то щось останнім часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.

— Ось тобі ще одна причина поговорити з гарним психологом, — зрадів Йован. — Тобі просто потрібне перезавантаження мозку. Навіть після одного її сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаєш? Година релаксації, і одразу відчуєш полегшення.

— О’кей, Йоване, — трохи поміркувавши, відповів Тревор. — Нехай. Усе одно час є. Завтра сходимо до неї. Коли там у тебе сеанс?

— Дивись, у мене розпочинається о дев'ятій, триватиме хвилин сорок, не більше. Я з нею домовлюся на десяту і там на тебе чекатиму. Добре?

— Добре, — погодився Тревор і, прощаючись, обійняв друга, — подивимося на твою «ефектну дівчину». До речі, Йоване, як її звати?

— Аманда. Її звати Аманда.

Прощаючись, друзі домовилися зустрітися наступного дня вранці на Rou du Cendrier 19.

Розділ 4

Прага, Чехія. (Роберт)

16.12.2011. 17:15

Кажете «Інсомвіта»,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? — чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. — Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!

На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр — це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.

Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.

Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.

Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.

— Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?

— Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, — відповів Роберт, — та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.

— А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? — лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. — Ви виглядаєте дещо втомленим.

— Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, — усміхнувся Роберт. — Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу — чуже місто, переліт.

— Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?

— Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?

— Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? — не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.

— Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.

Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.

— Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?

— Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

— Так-так-так… Аманда, — протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. — Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?

— Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.

Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.

— Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.

Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:

— Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт — найбезпечніший.

Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:

— А чим вас так лякає потяг?

— Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.

— Так-так-так, — швидко промовив психіатр, — розповідайте.

— Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.

— Педдінгтонська троща, — згадав доктор Фрідман, — я читав про цю подію в газетах.

— Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон — гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.

Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

— Видіння, кажете, — вимовив лікар після того, як Роберт замовк. — Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?

— Ні, пане лікарю, — невпевнено відповів Роберт. — Ось тільки сни…

Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.

— Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.

Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.

— Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? — спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.

Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.

— А що Аманда? — несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. — Давно ви знайомі з нею?

— Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.

— Тревор… — задумливо мовив лікар. — Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?

— Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… — Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: — у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…

— Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? — з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. — І це вона сама вам порадила прийти до мене?

— Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…

— Дивно все це, вам не здається?

— Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.

— Овва! Ви читаєте медичні журнали? — здивовано промовив лікар, піднявши брови. — Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.

— Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.

— Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!

У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.

— Ось ви, Роберте, говорите про дисоціативні розлади. Як на мене, ваш стан — це дещо інше. Розумієте, щоб діагностувати множинну особистість або, інакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрім наявності хоча б двох особистостей, які регулярно і по черзі контролювали б вашу поведінку, потрібна також втрата пам'яті, що виходить за межі нормальної забудькуватості. У цьому випадку втрата пам'яті зазвичай відбувається як перемикання каналів. Але у вас зовсім інші симптоми. І потім цей Тревор… — доктор задумався. — Розумієте, ваша пам'ять чітко транслює все те, що з вами відбувається і тут, і там. Проявів вашої іншої особи — Тревора — не спостерігається. Контроль над вашими вчинками здійснюєте тільки ви, і я не бачу ніякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивує. Я не знаю жодного подібного випадку, описаного в медичній практиці.

Він стиснув пальці на руках і доторкнувся ними до підборіддя. Від видимого напруження пальці побіліли.

— До речі, Роберте, ви звернули увагу на ім'я Тревор?

Лікар з цікавістю людини, яка тільки-но розкрила якусь таємницю або максимально наблизилася до її розкриття, пильно подивився на Роберта.

— А що з ним не так?

— Як що? Це ж паліндром! Тобто слово, яке однаково читається як зліва направо, так і справа наліво. Дивіться, — лікар узяв аркуш паперу і написав на ньому великими літерами. — Ось, як це виглядає. Тревор — це дзеркальне відображення вашого імені, Роберте.

— Так, — відповів здивовано Роберт, — я ніколи на це не звертав уваги, але це, насправді, так.

— Так, Роберте, дзеркальне відображення! Паліндром. До речі, а як ви відчуваєте час? Він синхронний?

— Здебільшого він майже збігається. Там життя тече строго за правилами, навіть якщо тут я два дні не посплю. Але зазвичай у сновидінні я ніби повертаюся на останню вихідну позицію. Іноді немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттєво наповнюється інформацією. Це я вже потім розумію, що так було, коли прокинусь.

— Значить, бувають моменти з того життя, які ви не можете згадати?

— Так само, як і в цьому житті, лікарю. Усі відчуття ідентичні, — відповів Роберт. — Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який раніше був перерваний, немов відпускаю на відеомагнітофоні натиснуту клавішу паузи. Ну, крім останнього випадку з Амандою. Там було по-іншому.

Доктор Фрідман дивився на Роберта і щось обмірковував. Його мучили сумніви, і він немов намагався сам собі пояснити, що відбувається, перебираючи в голові всі знайомі йому випадки роздвоєння особистості, порівнюючи їх з цим незрозумілим станом свого нового пацієнта. Після тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зітхаючи, лікар вимовив:

— Розумієте, Роберте, ваш стан, навіть беручи до уваги ваші фантазії про нічні подорожі у сновидіннях, не викликає у мене занепокоєння, це цілком відповідає психічним відхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбує ось що… — лікар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. — Ваші суїцидальні наміри, що я вважаю наслідком депресії, але, як я зрозумів, ви з нею самостійно намагаєтеся боротися. І це дуже правильне рішення. Адже пасивне перебування в депресії подібне до того, як сидіти на березі річки в очікуванні, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тішить у цій ситуації те, що ви не чекаєте, а намагаєтеся самі знайти вихід з неї, шукаєте шляхи, аналізуєте.

— Ви не зовсім мене зрозуміли, лікарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихідь, і вони не є наслідком якоїсь депресії. Моє життя тут, поза сновидінням, мене повністю влаштовує. У мене пристойна робота, кар'єра, кохана дівчина. Але… — Роберт замовк і, зітхнувши, приречено промовив: — Мені іноді здається, що це все не справжнє, не реальне. Я довго розмірковував над цим, порівнюючи цей світ і той. А що, як це все — просто чийсь сон? Що якщо і я, і ви, і весь цей світ — моє сновидіння, моя уява і не більше? І ось у цьому випадку самогубство виступає кардинальним способом вирішення питання. Розумієте?

— Тобто ви вважаєте, що, вбиваючи себе в цьому житті, ви просто прокинетеся в тому, ніби уві сні? Я правильно вас зрозумів? — спитав лікар і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Коли так, то дивіться, якщо ми з вами, як ви вважаєте, знаходимося зараз уві сні, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навіть припустити, що ви маєте рацію і цей світ — ваше сновидіння, чи впевнені ви, що не вбивали себе раніше в цьому житті, яке ви тільки-но назвали сновидінням?

— Це тільки моє припущення. А що стосується самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що відбувалося зі мною вчора, місяць чи кілька років тому. Я пам'ятаю все від самого дитинства.

— Напевно, мав би… — обмірковуючи ситуацію, байдуже вимовив лікар, а потім подивився на Роберта і серйозно продовжив: — Припустімо, що цей світ — ваше сновидіння. Тоді що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальні деталі вашого життя так, щоб ви їх брали як даність, незаперечний факт, бо вони вживлені тут у вашу пам'ять. Розумієте абсурд ситуації? До речі, як давно ви почали думати про самогубство?

— Років п'ять-шість. Одразу після того, як я, зрештою, зрозумів, що не знаходжу виходу і пояснення ситуації, що склалася. Я часто обмірковував це і чітко пам'ятаю, коли підходив дуже близько до межі, але так і не зумів зробити останнього кроку.

Роберт замовк. Лікар продовжував уважно дивитися йому у вічі, щось обмірковуючи. У кабінеті на деякий час знову запанувала тиша. В очах лікаря вгадувався сумнів разом із зацікавленістю. Порушивши мовчання, він підсумував:

— Отже, голубчику, я візьму вас до себе. Завтра вихідний, і тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моєму кабінеті. Медикаментозна терапія тут не допоможе. Ми покопаємося у вашому мозку, у вашій свідомості. Усе почнемо спочатку. Як психотерапію ми, справді, застосуємо клінічний гіпноз, як і казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще більше деталей і розповісти мені. Я чекатиму вас завтра ось за цією адресою.

Лікар акуратним, каліграфічним почерком, не властивим людям його професії, написав на візитівці свою домашню адресу і вручив її Робертові.

— Не тягнутимемо з інтригою. Я чекатиму вас завтра о десятій годині ранку. Так, і передайте Аманді від мене полум'яний привіт.

Лікар спровадив Роберта до виходу і біля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вічі і холодним голосом вимовив:

— Я вам не вірю, шановний. Не вірю ні на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заінтригований, аж надто неймовірна ваша брехня. Настільки неймовірна, наскільки неймовірною може бути тільки сама правда.

Розділ 5

Татри

24.12.2011. 03:23

Роберт стояв над урвищем і мовчки слухав розмірений шум річки. Він спостерігав, як через великі валуни пробивалися чорні потоки води, і згадував. У голові спливали фрагменти його дитинства й юності. То з'являлися, то зникали чиїсь обличчя, рідні, близькі чи просто знайомі. Одні усміхалися, інші дивилися з докором. А вода все мчала і мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревіла від безпорадності перемогти вкриті снігом пласкі кам'яні валуни, які перетинали їй шлях до волі.

Але Роберт нічого цього не помічав. У думках він був далеко від цієї річки і від цього засніженого місця.

Хто він? Тревор зі сновидінь, до якого він приріс і думками, і спогадами, і, здається, навіть тілом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче і реально відчутніше ще кілька днів тому, але не зараз. Цієї миті спогади змішалися, у голові все вирувало і клекотіло, як унизу біля підніжжя скелі. В один і той же час спогади життя Тревора і реальності змішалися і короткими кадрами малювали прожиті образи і сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе ніби зупинилося, стихло і спогад давно пережитого стану обволік Роберта теплом і тужливим почуттям чогось давно забутого і втраченого.

***

…Ніч. Різдво. Дитяча кімната. Посеред кімнати великий стіл, на якому стоїть прикрашена невеличка ялинка. Золоті та срібні нитки дощику з фольги спадали від верхівки по гілках до самого низу. Круглі кульки з вати, що нагадували великі сніжні пластівці, прикрашали гострі гілочки новорічного дерева.

Ялинка сяяла гірляндами у вигляді білих сніжинок і різноманітних іграшок у формі космічних об'єктів. Усередині гірлянд різними кольорами світилися лампочки. Від цього світла на стелі з'являлися фантастичні відблиски, що надавало святу ще більшої казковості.

Під ялинкою — кілька помаранч і білий Дід Мороз із пап’є-маше з посохом і червоним лантухом для подарунків на плечах, який з року в рік з'являвся під кожною новою ялинкою зі старої пожовклої картонної коробки, де його зберігали разом із іграшками, гірляндами, кульками, пожовклою від часу ватою і довгими нитками дощу з різнокольорової фольги.

Запах свіжої смереки заповнював усю кімнату, а з кухні доносився аромат ванілі і свіжої випічки.

Роберт не розумів, чому він прокинувся. Він просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулиці лунали дзвіночки, грав акордеон і долинали різдвяні колядки.

Різдво було в самому розпалі. Люди, переодягнені в костюми героїв різдвяного вертепу, просто на засніженій вулиці розігрували спектакль. Вони були одягнені у шкіряний, вивернутий хутром назовні одяг, підперезані ременями на поясі і хрест-на-хрест на грудях, на ногах — грубі штани, заправлені у валянки, на ремені начеплені залізні дзвіночки — великі і маленькі. Під час бігу і тупцювання на місці вони видавали різні за тоном, глибиною і тривалістю звуки. Грубо зроблені чорні маски з прорізами для очей закривали обличчя, на голови надягнуті чорні тюрбани з червоними стрічками, а в руках — дерев'яні криві палиці-ключки або мітли. Розмовляти їм за традицією було заборонено, вони тільки гарчали і гавкали, як собаки, лякаючи перехожих і розважаючи дітей. Інші учасники вертепу — колядники — були одягнені в гуцульські костюми — киптари, сардаки чи козячі кожушки. Вони несли попереду велику зірку на довгій жердині і співали різдвяні колядки.

Театральні дійства влаштовувалися майже біля кожного двору. Четверо дяків несли зменшену копію сільської церкви і скриню для пожертвувань з одного двору до іншого. Господарі дворів, послухавши колядки і псалми, обдаровували колядників і робили пожертви на церкву.

Навколо лунали сміх і веселощі. Колядки звучали повсюдно. Незважаючи на холод, гармоністи грали голими пальцями по клавішах і кнопках гармоніки, акомпануючи колядникам. Затихало все те тільки під ранок і ближче до вечора наступного дня все розпочиналося спочатку. І так усі три зимових дні Різдва.

На вулицях Гаршфольво, невеликого села на околицях курортного містечка Сольви, що загубилося між гір, де жила сім'я Роберта, було темно. Але завдяки рясному снігу, що випав під самий Новий рік, і яскравому світлу зірок усе навколо було яскравим і чарівним.

Будинки вздовж вулиці щільно притискалися один до одного вузькими дворами. З усіх вікон різнокольоровими вогнями виблискували прикрашені іграшками і гірляндами новорічні ялинки.

Очі самі по собі заплющувалися від утоми, сон долав Роберта і намагався повністю зламати його волю і змусити підкоритися п'янкому духу Морфея. Засинати завжди було приємно і солодко.

Роберт опустив голову на м'яку подушку і поринув у мрії, які непомітно перейшли у сновидіння.

— Скільки можна спати? Галло! Треворе, підйом!

Чийсь бадьорий жіночий голос доносився з кухні разом із дзвоном склянок, тарілок, ложок і виделок, які жінка розставляла на столі для сніданку.

— Підйом, Треворе!

Роберт розплющив очі тільки після того, як той хтось скинув з нього ковдру.

— Тітонько, дай поспати ще трішечки. Ще п'ять хвилин, — сонно простогнав він і спробував схопити ковдру, але вона сповзла на підлогу.

Роберт неохоче потягнувся рукою до підлоги, але з першої спроби дістати ковдру йому не вдалося, довелося навіть трохи підвестися. І саме цієї миті сталося щось неймовірне, він ніби потрапив в якесь казкове задзеркалля. Посеред величезної кімнати з високими стелями стояла неймовірної краси велика зелена ялинка. Вона була розкішно одягнена в різнокольорові кулі, фігурки звірів, яскраві гірлянди, а зверху гілки були прикрашені великими золотистими, червоними і жовтими бантами. На шпилі ялинки красувалася промениста червона зірка. Ялинка грала всіма барвами веселки. Великі кулі червоного і синього кольорів, кулі поменше білого і зеленого кольорів, цукерки, загорнуті в білі серветки і підвішені до гілок різнобарвними нитками, — усе це створювало ореол чогось чарівного і неземного.

Роберт не міг відвести здивованого та захопленого погляду від ялинки. Таку велику, пишну, красиву й ошатну новорічну ялинку він бачив уперше у своєму житті.

Роберт не міг зрозуміти, чи все це насправді. Він озирнувся і на свій подив зрозумів, що знаходиться в зовсім іншій, багато прибраній, чужій кімнаті. Ця кімната була світла, простора. Стіни пофарбовані в яскравий жовтий колір, а стеля — у блакитний з маленькими майстерно намальованими зірочками. Уздовж стін стояли нові меблі, на відкритих поличках яких красувалася безліч різних книг, як у бібліотеці.

З іншого боку кімнати стояло чорне, лакове, з відкритим клапом і білими клавішами піаніно. І іграшки — десятки, напевно, навіть сотні різноманітних іграшок. Очі розбігалися від їх кількості. Маленькі і великі різнокольорові автомобілі, два справжніх шкіряних м'ячі — футбольний і навіть для баскетболу. А найголовніше — величезна залізниця, яка вилася навколо ялинки по підлозі майже по всьому периметру кімнати, з тунелями, світлофорами, мостами та іншими неймовірними деталями, про які Роберт навіть мріяти не міг. А над його ліжком на невидимих нитках висіла модель справжнього літака. Усе це було просто вкрай красиво і неймовірно недоступно.

Роберт сидів на ліжку з широко розплющеними очима, повними подиву і захоплення. Таке яскраве сновидіння він бачив уперше в житті, і залишати цю казку йому зовсім не хотілося. Роберт мрійливо заплющив очі…

— Робере, підйом! Скільки можна тебе кликати?! — з кухні мама вимагала послуху і, підійшовши до ліжка Роберта, смикнула його за плече.

Роберт розплющив очі і підвівся. Кімната знову стала колишньою. На столі посеред кімнати стояла невелика новорічна ялинка. Яскраві фарби зникли, і разом з ними зникли і всі іграшки. На стіні біля ліжка Роберта висіла сторінка журналу для автомобілістів з фотографією нового автомобіля. Розворот до стінки було приклеєно синім пластиліном за всі чотири кутки аркуша.

На кухні гучно поралася мати.

Сидячи на ліжку, Роберт намагався зрозуміти, що з ним тільки що трапилося. І раптом він збагнув, що його так сильно вразило і схвилювало. Уві сні та жінка кликала його на ім'я Тревор, і для нього в той момент це було буденно і не викликало ніякого подиву чи чогось подібного, хоча це ім'я він ніколи у своєму житті не чув. Чому Тревор? Де він був тільки що? Що це було за сновиддя таке неймовірно реальне, яскраве і ні з чим не зрівнянне? І чому — тітка?

Але сон випарувався, і разом з ним розтанула і сама казка.

Розділ 6

Женева, Швейцарія

16.12.2011. 09:58

Кабінет Аманди розташовувався на третьому поверсі старого семиповерхового будинку в самому центрі Женеви на Rou du Cendrier 19. Йован чекав Тревора після свого сеансу майже біля самого парадного входу. Тревор привітав товариша, міцно обійнявши і поплескавши по плечу. Вони швидко піднялися широкими сходами і зупинилися перед дверима, на яких під кнопкою дзвінка висіла табличка з написом «Amanda Fabian — Psychologue».

— Бельгійка? — запитав Тревор, але в цей момент Йован натиснув кнопку дзвінка.

Двері відчинив високий молодик років тридцяти в чорному костюмі і краватці з гладко зачесаним чорним волоссям.

— Заходьте, пане Йован, Аманда вже чекає на вас, — сказав той і подивися на Тревора: — Ви, як я розумію, мсьє Бланш? Доброго дня. Дозвольте ваші дані. Мені треба внести їх у комп'ютер.

Поки Віктор вносив дані, Тревор вслухався в мелодію, що звучала з комп’ютера. Вона здавалася йому дуже знайомою, але згадати її він ніяк не міг.

— Це… — вимовив Тревор, вказуючи на музичну колонку, та Віктор випередив його.

— Так, це «Паризькі вулочки». Подобається? Ось ваші документи. Будь ласка, проходьте, — серйозно промовив той і вказав на двері кабінету психолога.

— Ще раз вітаю вас, Амандо, хочу відрекомендувати вам мого друга. Тревор Бланш, — вигукнув Йован і озирнувся на Тревора, що в цю мить увійшов до кабінету, — Треворе, це мій ангел-охоронець Аманда.

Тревор і Аманда пильно подивилися одне одному у вічі і потиснули руки. Треворові зазвичай не подобалося, коли жінка подає чоловікові руку для рукостискання, цей жест він вважав суто чоловічим. Але зараз, потискуючи руку Аманди, він на це вже не звертав ніякої уваги, оскільки не міг відвести свого погляду від її дивного кольору блакитних, навіть бірюзових очей на тлі шоколадного кольору шкіри обличчя. Справді, очі Аманди були рідкісного блакитного із зеленуватим відтінком кольору і просто поглинали співрозмовника. Такого магнетичного погляду Тревор не відчував ніколи. Водночас це був погляд дещо спантеличеної людини, погляд відвертого здивування. Та за мить Аманда опанувала себе, мигцем глянула на Йована і пильно, з викликом подивилася на Тревора.

Кров ударила йому в обличчя, але він стійко витримав цей чіпкий погляд.

— Доброго дня, мсьє Бланш. Так це ви маєте сумнів щодо сили гіпнозу і вважаєте гіпнотизерів шарлатанами? — з усмішкою запитала Аманда. Мабуть, Йован встиг їй розповісти.

Аманда вказала рукою на два шкіряних фотелі і продовжила:

— Гіпноз — це не самоціль для психолога, панове. Гіпноз — це своєрідний набір засобів ефективної роботи з нашою свідомістю і підсвідомістю, спосіб боротьби зі страхами, лікування залежностей і вирішення психологічних проблем.

— Справа не в тому, чи вірю я в силу гіпнозу, — відповів Тревор, сівши у м'який фотель. — Я дуже сумніваюся, що гіпнозом можна лікувати. Адже, по суті, гіпнотичний стан — це стан вимушеного сну. А що можна вилікувати сном, окрім утоми?

Аманда сіла за стіл і склала пальці рук пірамідкою. Вона уважно вислухала Тревора і дивилася на нього, просвердлюючи своїм поглядом наскрізь.

— Чи вірите ви в гіпноз, чи ні — це не головне. Не можна вірити або не вірити в скальпель хірурга або дзеркальце стоматолога. Ці речі — лише медичні інструменти. А в руках досвідченого лікаря вони перетворюються на засіб для отримання тієї чи іншої інформації і досягнення поставленої мети.

Тревор спостерігав за Амандою. Часу було вдосталь, і він ловив себе на думці, що йому приємно перебувати в її товаристві. Але, з іншого боку, Тревора не полишало відчуття якогось дискомфорту. В очах Аманди він вловив якийсь жаль. Так дивляться лікарі на своїх пацієнтів перед тим, як повідомляють їм позитивні результати аналізів або наявність серйозної хвороби. Безумовно, Аманда готувалася до цієї розмови заздалегідь і кінцевою метою її монологу була саме потреба в тому, щоб провести з ним гіпнотичний сеанс. Що це було — професійний інтерес, бажання привернути нового клієнта чи щось інше, приховане, завуальоване під невимушену розмову психолога і пацієнта?

Що б це не було, але саме Аманда в той день увімкнула невидимий, прихований тумблер у голові Тревора, що в подальшому призвело до несподіваних, непередбачуваних і фатальних наслідків для них обох.

***

— Що вас турбує, Треворе? — запитала Аманда, випровадивши за двері Йована, і переключивши всю свою увагу на нього.

— Безсоння. За останній час накопичилася втома, до того ж перельоти-переїзди. Уже днів зо десять.

— Багато психологів лікують безсоння, використовуючи саме різні техніки гіпнозу. І справді, тільки за допомогою навіювання можна досягти швидких результатів. Я використовую техніку регресивного гіпнозу, виявляю приховану причину безсоння і проводжу лікування, усуваючи її. Таким методом досягається позитивний результат у більшості випадків, а полегшення настає одразу ж після першого сеансу.

— Ви вважаєте, що безсоння можна вилікувати за один сеанс?

— Звичайно, — упевнено відповіла Аманда. — Ви одразу відчуєте результат. Раніше відвідували сеанси гіпнозу?

Тревор згадав кілька моментів з вуличними фокусниками-гіпнотизерами з їхніми підставними людьми «з натовпу» і усміхнувся.

— Ні, Амандо. Я далекий від усього цього. Ці трюки в мене ніколи не викликали інтересу.

Аманда теж з цікавістю розглядала Тревора. Такі чоловіки, як Тревор, завжди їй подобалися, але її клієнти були переважно людьми з комплексами, шкідливими звичками, психозами. У випадку з Тревором вона розуміла, що впевнені в собі чоловіки страждають майже такими ж комплексами, як і всі інші, тільки вміють їх надійно ховати від сторонніх очей. І для того, щоб сеанс пройшов успішно, їй потрібно трохи більше дізнатися про пацієнта.

— Розумієте, Треворе, гіпноз — то не якесь там явище, — продовжувала вона, — а стан людини, викликаний штучно за допомогою навіювання. Тут немає ніякого дива чи обману. Це, зрештою, техніка або, кажучи мовою фахівців, спосіб підготовки пацієнта до діагностування його стану за допомогою зовнішнього впливу на підсвідомість. Ніякий це не божественний дарунок чи трюк.

— Як на мене, це все щось на кшталт фокусу, що приваблює довірливих людей з підвищеним рівнем самонавіювання, не більше, — поблажливо посміхнувся Тревор. — Себе особисто зараховувати до цієї категорії людей я б не хотів.

Аманда усміхнулася:

— Начебто так, з першого погляду. Але скажіть мені, Треворе, ви читаєте книги? — і, не дочекавшись відповіді, продовжила: — Художні, наприклад. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, читаючи той чи інший твір, ви бачите не букви, рядки, колір атраменту, фактуру паперу, тобто те, що, насправді, лежить у вас перед очима, а зовсім інше. Читаючи речення за реченням, ви чітко уявляєте героїв оповідання, їхній зовнішній вигляд, навколишній світ, зрештою, їхні характери, враження, хвилювання. Ви начебто сторонній спостерігач усього того, що коїться з ними. Здебільшого читач почувається безпосереднім учасником подій. Чи не так? — Аманда говорила не поспішаючи рівним, приємним низьким голосом, немов дикторка, яка пояснює суть світобудови. — Це і є навіювання. Загалом, процес читання художньої літератури, особливо «про себе», дуже близький до стану гіпнозу. Отож, любов до читання з достатньою точністю свідчить про високу сугестивність пацієнта.

Аманда раптом зупинилася, пильно подивилася на Тревора і запитала:

— То що, чи подобається вам читати? Що ви читаєте у вільний час?

— Ви знаєте, у дитинстві і юності я дуже багато читав. Навіть у нудних описах пейзажів і картин природи Вальтера Скотта знаходив якусь принадність. А зараз захоплююся історичними дослідженнями. На жаль, часу на читання книг залишається дуже мало.

— Якщо ви любите читати, — продовжила Аманда, — у вас, насамперед, розвинена здатність до образного мислення і є бажання сприймати інформацію. Бібліофіли — одні з найбільш високогіпнабельних особистостей. Дехто з них не тільки візуально сприймає все прочитане, а й може прогнозувати майбутні діалоги, сцени і навіть сюжетні лінії. І все це так само візуально.

— Що ж, я не настільки високогіпнабельний, щоб прогнозувати майбутні сцени під час читання, — парирував Тревор. — Хоча ви праві, під час читання книги у голові, справді, формуються певні образи. І я згоден, що письменник може надихнути читача на якісь переживання. Це нормально і здебільшого природно. Але навіювання гіпнотизером певних дій або неіснуючих ситуацій я вважаю відвертим шарлатанством.

— Чому? Треворе, я вам ще скажу, що досвідчені психологи під час гіпнотичного сеансу можуть провокувати не тільки певні думки, а й образи. В деяких випадках можливе вживляння і вигаданих життєвих ситуацій для блокування і заміни наявних болісних спогадів, що впливають на психологічний стан людини.

— Тобто ви хочете сказати, що гіпнотизер, провокуючи сновидіння, може вживляти людині штучні спогади про минуле?

— Саме так! Ба більше, під час такого сеансу людина їх сприймає не як минуле, а як справжнісіньку реальність. Можна також вживити цілковито вигадану життєву лінію, і людина під гіпнозом так само сприйме її як реальність. З подібними гіпнотичними маніпуляціями у мене особисто є неабиякий досвід з позитивною тенденцією психологічного відновлення пацієнта. Але це можливо, як я вам уже казала, тільки з високогіпнабельними персонами. До речі, з практики, саме у них яскраві, кольорові і дуже деталізовані сновидіння, незалежно від того, свої вони чи навіювані.

Аманда зробила невеличку паузу і несподівано запитала:

— А які у вас сновидіння, Треворе — чорно-білі чи кольорові?

Тревор замислився.

Він давно не думав про це.

Запитання Аманди змусило Тревора подумки зазирнути в дитинство, і його пам'ять з декількох кадрів давно забутих дитячих вражень, як мозаїку, склала невеличкий клаптик спогаду з далекого минулого.

Це сталося в день його народження. Йому тоді виповнилося дванадцять.

Батько Тревора, відомий інженер-будівельник, проектував у Таїланді один з найвищих на той час готелів. Згодом до Бангкока переїхали і його дружина з сином.

У той день усі весело святкували іменини Тревора. Святкування закінчилося вечірньою прогулянкою на човні-гондолі каналами Бангкока.

Човен був довгий і вузький. У ньому могло вміститися лише кілька осіб. Зверху була натягнута жовта тканина, що захищала пасажирів від сонця. Для зручності одна гасова лампа знаходилася всередині під навісом, а попереду на довгій палиці висіла інша, яка світила гондолі шлях уперед по каналу.

Час наближався до опівночі, але повертатися додому в задуху готелю нікому не хотілося. На човні запалили ще лампи, і всередині зав'язалася невимушена розмова. Тревор примостився на дні човна біля батька, і його вже зморив сон. Йому марилося, що він пливе на великому піратському кораблі по хвилях бурхливого океану. Бризки води, що випадково потрапляли на його обличчя, тільки підсилювали намарену реальність фантастичної картини. Уві сні він усміхався. Тревор згадував день, що минув, з усією повнотою веселощів, подарунків та ігор.

У тривалі відрядження колеги батька зазвичай подорожували з сім'ями, тому друзів у Тревора не бракувало. Але в цей день уся увага була прикута тільки до нього. Йому дарували солодощі та подарунки, упаковані в яскраві коробки. Батько зробив найрозкішніший подарунок — конструктор зменшеної копії величезного білого літака. На кольоровому зображенні коробки цей літак виглядав надзвичайно, і Тревор не міг дочекатися тієї миті, коли відкриють коробку і він зможе почати збирати деталі.

Але після святкування батьки вирішили провести залишок часу, мандруючи на гондолі каналами Бангкока. І ось зараз він міцно притискав коробку конструктора до грудей, притулившись до батька, і втихомирено засинав.

Тревор чув невимушені розмови батьків, плескіт човна і води, відчував запах водоростей і смаженого рису, як раптом усе миттєво зникло і він, немов у казці, перенісся на дах якоїсь стодоли. Зразу довкола якось усе стихло, але картинка була дуже реалістичною, чіткою й яскравою. Дах стодоли був укритий червоною від іржі бляхою. Тревор сидів босоніж навпочіпки і дивився на хмари.

Від несподіванки такого переміщення Тревор звівся на ноги і почав оглядатися. Поруч із ним сидів зовсім незнайомий йому хлопчик і про щось белькотів незнайомою мовою. Тревор з неприхованим острахом та подивом дивився на цього хлопчика, намагаючись зрозуміти, хто це, і що з ним відбувається.

Неподалік од стодоли, куди його занесло, стояв старий довгий будинок, укритий червоною черепицею, що вже позеленіла від часу. У деяких місцях на стінах будинку було видно тріщини, у дворі бігали кури, а біля дерев'яного паркану спав великий собака на ланцюгу зі скуйовдженою довгою шерстю.

З даху стодоли відкривався краєвид на сільські городи, невеликі будинки з червоними дахами і далі в перспективі — на гори, густо вкриті, наче килимом, зеленими лісами. Було дуже спекотно і пахло гарячим бітумом, як на будівельному майданчику у батька.

Після гамірливого Бангкока тут немов усе зупинилося. Не відчувалося навіть непомітного пориву вітру, повна тиша підкреслювала спокій навколишньої місцевості.

«Де човен, де мама? Куди все поділося?» — з жахом запитував себе Тревор і все ніяк не міг збагнути, як він тут опинився і що, урешті-решт, трапилося.

Тревор звернув увагу на свій одяг.

Сині напівшерстяні спортивні штани з вшитою по центру вертикальною стрілкою та з дивними відтягненими колінами. Біла майка з вишитою внизу чорними нитками буквою «Р». І майка, і штани були, немов з чужого плеча, не за розміром великими.

Усе навколо було до божевілля реалістичне. І це дуже налякало Тревора. Він спробував щипнути себе, але це не допомогло. Тревор заплющив очі, затамувавши подих, і сильно стиснув кулаки. Потім обережно розплющив спершу одне око, потім інше, але видіння не полишало його — все та ж стодола, червоний дах і цей незнайомий хлопчик.

Тревор вирішив якнайшвидше покинути це місце і зробив крок.

Розпечена сонцем жерсть даху умить обпекла п'яти. Від різкого болю він здригнувся і… розплющив очі.

— Заберіть керосинку! — Тревор почув батьків оклик. Той схопив у руки гасову лампу і передав її на ніс гондоли.

Тревор прокинувся від болю, бо голою п'ятою під час сну торкнувся скляної колби гасової лампи, і та впала на дно човна, ледь не розбившись.

— Ти обпікся? — спитала мати, оглядаючи п'яту. — Слава Богу, усе обійшлося. Усіх нас налякав. Прокидайся, сонечко, нам ось-ось виходити.

Це незвичайне сновидіння, це дивне переміщення не давало йому спокою, але наступного дня трапилося те, що надовго змусило його забути про все.

Саме наступного дня після цієї події трапилася трагедія. Автомобіль, в якому їхав він разом із батьками, потрапив в автотрощу, батьки загинули, а він понад місяць знаходився між життям і смертю.

Пізніше, уже після трагедії, це дивне переміщення і моторошне відчуття реальності, що довго не давало йому спокою, він почав сприймати як щось на кшталт знамення прийдешньої трагедії, як попередження, яке він, на жаль, не зрозумів і не зміг завчасно всіх попередити. Він довго відчував провину за те, що тоді не розповів про сновидіння батькам. Можливо, вони б у ньому побачили знамення і тієї страшної автотрощі можна було б уникнути. Почуття провини надовго оселилося в серці Тревора.

Згодом страхи зникли, трагічні спогади були замінені враженнями прожитих днів, а все пережите під час автотрощі якось само собою стерлося з пам'яті хлопчика.

І ось зараз Тревора дуже здивувало просте запитання про сновидіння і змусило його замислитися та подумки повернутися в той далекий час. Адже, власне, з моменту трощі він перестав бачити сновидіння взагалі. Тревор, як зазвичай, лягав спати, а прокинувшись, нічого не пам'ятав. Він не міг сказати, снилося йому що-небудь чи ні. Зрештою, він не пам'ятав свої сни, як то зазвичай буває у багатьох людей після виснажливого дня.

Спочатку він не звертав на це ніякої уваги. Але потім, подорослішавши, років з двадцяти, зрозумів, що снів, справді, не бачить. Але для нього це було природно.

— Знаєте, Амандо, мені сни не сняться вже дуже давно. Взагалі. Здається, що від самого дитинства, — відповів Тревор і, подумавши, ніби згадавши щось дуже важливе, вигукнув: — Кольорові! Певно, кольорові! Це було дуже давно. Але те, що сни були кольоровими, я пам'ятаю напевно.

Аманда здивовано подивилася на Тревора і вимовила:

— Це неможливо, щоб сни взагалі не снилися. Навіть сліпі від народження люди бачать сновидіння, хоча конкретно зорові образи присутні рідко, бо зазвичай задіяні інші відчуття. Можливо, ви їх просто не пам'ятаєте?

— Ні, Амандо. Я точно не бачу снів. Я спробував зараз що-небудь згадати, але зі спогадів сплив тільки один епізод і все. Сон з мого дитинства. Навіть важко сказати, що то було. Навряд чи це був повноцінний сон. Але, окрім нього, я нічого згадати не можу.

Тревор подивився на Аманду і раптом зрозумів, що його це теж дещо здивувало. Начебто сни мають снитися всім, а у нього наразі щось не так. Раніше це його ніколи не турбувало. Ранковий стан людини, що прокинулася, у нього був, як і в інших людей, які після пробудження ніяк не можуть згадати своє сновидіння і навіть не обмірковують це. Але якщо інші люди згодом іноді могли згадати свій сон, то Тревор навіть не думав про це. І зараз він не хотів розповідати Аманді про трагедію, що сталася з його родиною у минулому.

— Добре, спробуймо з'ясувати причину цього дивного явища. Розумієте, сновидіння потрібні людині, щоб розслабити мозок від вражень реальності. Сон — це розвантажувальна, захисна програма для нього, — сказала, усміхнувшись, Аманда і запустила метроном. — Хоча уві сні з людиною відбуваються події, які на певний час залишають у її пам'яті, у серці незабутнє враження, але все це лишень сновидіння, створене для захисту мозку від перевантажень. Надалі все може забутися.

Кімната наповнилася механічним звуком годинникового маятника. Але, незважаючи на монотонну однорідність ритму, звук був дуже приємний на слух, і через деякий час склалося враження, що метроном пульсує разом із серцевим м'язом Тревора.

— Ну що, Треворе, розпочнімо. Лягайте он на ту кушетку, — запропонувала Аманда.

Тревор почувався трохи скуто, але йому самому було цікаво слухати Аманду і він слухняно підійшов до кушетки.

— Іноді людям здається, що сновидіння не було, що їм нічого не снилося, хоча, насправді, сни сняться щоночі, — продовжувала Аманда, — просто коли ми прокидаємося, то забуваємо не тільки сон, а й сам факт його наявності. Усе тому, що надто вже складний людський мозок і занадто мало ми про нього знаємо. Зараз разом із вами ми спробуємо все це збагнути. А заодно я трохи попрацюю і з вашим безсонням.

Тревор ліг, як сказала Аманда, і почав спостерігати за нею. Він не вірив, що ось так завиграшки людина, яка вважає себе гіпнотизером або психологом, може змусити іншу людину заснути, і потім під впливом гіпнозу та почне здійснювати будь-які дії, говорити щось навіюване або згадувати щось із минулого. Він завжди вважав це шарлатанством чистої води. А ті одиниці, які могли, зрештою, щось навіяти людині, користуючись її довірливістю, були, на переконання Тревора, просто талановитими шахраями.

Аманда взяла невеличку подушку і підклала Треворові під голову, а сама присунула до кушетки стілець, сіла й увімкнула диктофон.

— Розслабтеся, Треворе. Заплющте очі й уважно слухайте, що я вам говоритиму.

Після невимушеної паузи Аманда повільно продовжила рівним голосом:

— Ви відчуваєте тиск подушки на вашу голову, на вашу потилицю і на ваші плечі. Ви відчуваєте кушетку під усією вашою спиною. Тепер звертаєте увагу на свої стегна і відчуваєте, що кушетка підтримує все ваше тіло. Ви дуже, дуже розслаблені, як ніби ваше тіло занурилося у м’який диван… занурилося туди цілком.

Тревор слухав її приємний низький голос і звук метронома, що відбивав рівномірний ритм.

— Уявіть собі, що ви вдома або в іншому затишному місці, де найкраще заснути. Можливо, це берег моря або ліс, або прохолодна волога лука біля річки спекотного літнього дня.

Тревор раптом знову згадав той вечір на каналі в Бангкоку. Він лежить на дні гондоли, і тільки десь там, угорі, над ним чується чийсь голос, який усе тихішає й тихішає, супроводжуючи його у світ марення.

— Ви дихаєте не часто, але глибоко. Ваше тіло м'яке і розслаблене… Ви дуже спокійні, дуже, дуже розслаблені… Усе ваше тіло розслаблене… А тепер можна засинати… Спіть, спіть спокійно, глибоко, спокійно і глибоко спіть… Ви засинаєте все глибше, глибше і глибше. Спіть і слухайте мій голос, — голос Аманди лунав усе тихіше й тихіше, а потім став віддалятися все далі і далі, аж поки не зник зовсім…

Тревор отямився від голосу Аманди. У кімнаті було все так само, як і декілька хвилин тому, рівномірно відбивав такт метроном.

— Прокиньтеся! — владно наказала вона, і Тревор розплющив очі.

У погляді Аманди відчувалися тривога і збентеженість.

— Ну що? Вам удалося покопирсатися в моїй голові? — спробував пожартувати Тревор.

— Що вам снилося? Ви бачили сновидіння? — замість відповіді запитала вона.

— Амандо, я ж вам казав, що сни мені ніколи не сняться і я… — Тревор зітхнув і спробував ще щось сказати, але Аманда рішуче перебила його.

— Ви тільки що добру годину намагалися переконати мене у зворотному.

Аманда схвильовано дивилася на Тревора, і це хвилювання передалося і йому.

— Ось, послухайте, вам це буде вельми цікаво.

Аманда поставила перед Тревором диктофон та увімкнула.

Розділ 7

Лондон, Велика Британія

14.12.2011. 18:35

У готельному номері Роберт передивлявся матеріали майбутньої угоди. За годину у нього було заплановано вечерю у ресторані з гемологом паном Зімме, і перед зустріччю він хотів ще раз усе уважно переглянути.

Morgan Lawyer & Сo виступала посередником у купівлі великої партії діамантів і мала забезпечувати паперову й юридичну підтримку цієї угоди. Продавець — мільярдер із Московії, який проживає в елітному комплексі Лондона One Hyde Park, а покупець — шейх із Саудівської Аравії. Московит хотів залишатися інкогніто, тому здійснював продаж, залучивши офшорну компанію з Віргінських островів, і діяв через представників. Але всі перемовини між покупцем і продавцем відбувалися винятково за участі Роберта.

Подібні угоди вартістю в сотні мільйонів євро компанія довіряла саме йому. І власне, для Роберта вона була не першою подібною.

Напередодні в кабінеті директора компанії проходила нарада, і Роланд, звернувшись до Роберта, промовив:

— Я розумію твої тривоги з приводу поспіху. Так, за кілька днів Різдво, але покупець хоче витратити гроші саме цього року. Податки, сам розумієш. І до того ж покупець — правовірний мусульманин, а для них нашого Різдва ніби й не існує. На 16 грудня все буде готово. Компанія-перевізник Brink’s Incorporated діаманти до банку вже доставила, і мене сьогодні сповістили, що туди вже переказано грошові кошти покупця. Ось копія свіфту, що є підтвердженням.

— Роланде, поспіх — це не є проблемою. Мене хвилюють страхове зобов'язання і наслідки. Я казав тобі, що в договорі купівлі-продажу діамантів чітко вказано жорсткий термін, у межах якого слід здійснити угоду. Якщо угода не відбудеться, винна сторона зобов'язана виплатити пенальті в розмірі п'ять відсотків від суми угоди.

— А що тебе хвилює? — здивовано запитав Роланд. — Цю суму з боку учасників угоди банк уже заблокував.

— Не про це мова. Мені видається підозрілим, що виплата пенальті та страхового відшкодування продавцю за умовами попереднього договору та на вимогу його представника перераховується не на рахунок, на який надходять основні кошти від продажу діамантів, а на офшор. Водночас покупець оплату здійснює через банк першої величини, туди ж перераховуються і можливі пенальті та страхові відшкодування. — Роберт зробив паузу, узяв у руки контракт і задумливо промовив: — Найбільшу підозру викликає те, що покупець погодився з цим. Такі угоди готують щонайменше впродовж місяця, а нам на все виділено трохи більше тижня. До речі, 16 грудня — реченець. Я не звик працювати у такому цейтноті. А що як 16-го угода не відбудеться? Нам катастрофічно бракує часу.

— Слухай, якщо покупець не заперечує, то що ми можемо вдіяти? Я пропонував, але араби на цьому не акцентували уваги взагалі. І Роберте, чому ти вважаєш, що угода не відбудеться? Адже виплата страхового відшкодування здійснюється тільки у випадку її зриву. Вважаю твої підозри безпідставними. Обидві сторони налаштовані серйозно, ніхто не ризикуватиме своїм іміджем заради якихось п'яти відсотків. Ні, це несерйозно.

— Роланде, сума пенальті наразі становить майже п'ятдесят мільйонів доларів! Ти вважаєш, що це несерйозно?

— Роберте, можливо, продавець у такий спосіб хоче уникнути податків.

— Тобто оподаткування основної суми його менше турбує, ніж можливий дохід від пенальті?

— Для цього, Роберте, ми посилаємо саме тебе. Ти маєш зробити все, щоб угода відбулася, і ніхто нікому ніяких пенальті не виплачував.

Увечері Роберт і Зімме Кенан, професійний гемолог, який понад двадцять років працює в HRD — лабораторії Верховної ради алмазної біржі Антверпена, вечеряли в одному з найстаріших ресторанів Лондона.

Пан Зімме виявився дуже рухливим, товариським і приємним сімдесятип'ятирічним чоловіком, євреєм, вихідцем з Одеси. Його сім'я на початку Другої світової війни й окупації німцями його міста виїхала до Палестини. Невдовзі через постійні міжусобиці всередині країни сім'я Зімме перебралася до Америки, де його батько відкрив ювелірну крамницю та ломбард.

Це він розказав Робертові під час вечері. Пан Зімме багато жартував, розповідав кумедні історії зі свого життя. Під час розмови він кілька разів зауважив про те, що усмішка допомагає йому почуватися двадцятирічним юнаком і що завдяки веселій вдачі за все життя він хворів лише одного разу — у чотирилітньому віці на епідемічний паротит, інакше кажучи, на завушницю.

Усе це Зімме розказував з неабияким гумором, властивим людям, цілком задоволеним своїм життям і долею.

Роберт помітно хвилювався через майбутню угоду, натомість пан Зімме весело заспокоював його:

— Юначе, повірте мені, старому окуню, що плавав у цьому житті в різних водах, не треба хвилюватися. Усе, що має статися, станеться обов'язково, а те, що не має статися, не відбудеться ні за яких умов, незалежно від вашого хвилювання і ваших дій. Тож чи варто нервувати чи хвилюватися? Сьогодні, як повернетеся до свого номера, ні про що не турбуючись, лягайте в ліжечко і міцно поспіть. Решту довірте Всевишньому. Він про все сам подбає. А що стосується нашого матеріалу, то я вам скажу, що він чудовий. Багато років я не зустрічав нічого подібного. Я все ретельно перевірив, тому певен, що не буде жодних ексцесів.

Але Роберт хвилювався. Він не розумів причину своїх сум'яття та занепокоєння і для того, щоб дещо відволіктися, вирішив зателефонувати Хлої.

На годиннику було трохи більше дев'яти годин вечора. Хлоя не відповідала. Роберт зробив ще кілька викликів з тим же результатом. І тут до них підійшов офіціант і покликав Роберта до телефону. Роберт одразу подумав про Хлою, але як вона могла знати номер телефону цього ресторану?

«О так, — згадав Роберт. — Я ж залишив інформацію на стійці реєстрації готелю».

— Підозрюю, юначе, що вас уже пані зачекалася в номері, а ви тут старого розважаєте, — усміхнувся Зімме, — ідіть-ідіть, бо, як мудро написав один мій талановитий земляк:

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.

Він забирає дні твої і ночі.

Допоки тіло спрагле й молоде,

Кохай! У старості кохають очі.

— Ні, моя пані наразі дуже далеко, але цей дзвінок, справді, може бути від неї, — Роберт усміхнувся дотепності пана Зімме і попрямував до бару.

Коли Роберт узяв слухавку, то звідти вже чулися тільки короткі гудки. Роберт почекав кілька хвилин, але більше ніхто не дзвонив.

Повертаючись до свого столика, він ще здаля помітив, як біля гемолога зупинився невідомий чоловік арабської зовнішності. Не встиг Роберт підійти, як той швидко попрощався із Зімме і пішов до іншої зали ресторану.

Зімме і далі перебував у гарному настрої, і пожартував:

— Що, містере Бланш, не дають нам спокійно закінчити вечерю?

— Зустріли знайомого? — не звертаючи уваги на запитання пана Зімме, поцікавився Роберт.

— Ви маєте на увазі того парубка? Та Боже збав, Роберте, він просто помилився, — відповів байдуже Зімме, продовжуючи нарізати тоненькими смужками кусень м'яса в талірі. — За кого мене тільки не приймали. Одного разу, пригадую, мене сплутали з сером Ентоні Хопкінсом. Навіть попросили автограф. І що ви гадаєте я зробив? Я дав автограф! А одного разу в Ізраїлі…

І він почав розповідати чергову веселу байку. Час від часу очі старого від сміху мокріли сльозами. Роберт зауважив про себе, що давно не зустрічав більш життєрадісної людини, ніж цей старий.

Під ранок Роберта розбудив дзвінок від помічника шейха Мехмета. Той схвильовано повідомив, що пан Зімме лежить у реанімації з інфарктом у тяжкому стані, а вони маються пошуками нового гемолога. Тому потрібно обов'язково переробити всі документи, де заявлено пана Зімме як експерта.

З цієї миті у Роберта виникла підозра про спробу навмисного зриву угоди.

Він негайно зателефонував своєму шефові і повідомив про подію.

Щоб не зірвати угоду, арабська сторона поспіхом викликала гемолога із Ізраїлю. Але той, аргументуючи зайнятістю в інших експертизах, відмовився. Те ж трапилося і з гемологом із Бельгії. Аж тут з Ізраїльської алмазної біржі запропонували професійного гемолога з Гвінеї, який саме в цей час знаходився у Великій Британії.

Служба безпеки шейха швидко перевірила персону гемолога і підтвердила, що громадянин Гвінеї пан Коне — відмінний фахівець, який уже впродовж тридцяти років працює в цьому бізнесі, надаючи свої послуги в Західній Африці, Анголі і ПАР.

Пана Коне невідкладно було викликано до Лондона і представлено шейху.

Як виявилося, пан Коне був нижче середнього зросту, кремезним, чорношкірим і дуже чемним шістдесятирічним чоловіком. Він чудово спілкувався французькою та англійською.

Того ж дня з ранку до банку під'їхав білий Майбах Landaulet, з якого вийшов шейх зі своїм помічником. Охорона і партнери шейха вже стояли біля входу і чемно його вітали.

Після виконання всіх формальностей до кімнати для проведення перемовин увійшли представники обох сторін.

Першим увійшов шейх, за ним — два його кремезні охоронці і троє арабів, партнерів шейха. Усі, крім охоронців, були одягнені в довгі просторі сукні білого кольору з тонкої бавовни, з великою хусткою на голові, що утримувалася подвійним вовняним джгутом чорного кольору. Охоронці в чорних костюмах, кольорових краватках, білих сорочках і з незворушними кам'яними обличчями розташувалися по кутках кімнати. За зовнішнім виглядом вони, очевидно, були американцями. Їхня поведінка, зачіски і квадратні підборіддя видавали колишніх бійців спецформувань армії США — командос або морських котиків.

За ними до кімнати увійшли представники продавця, обидва зі Східної Європи, чехи чи словаки. Усі, крім охоронців, розташувалися за великим круглим столом, привітали один одного і почали чекати. Один із помічників шейха за його наказом відкрив алюмінієвий МасBook і запустив банківську програму доступу до рахунку.

За кілька хвилин до кімнати увійшли Роберт, гемолог Коне і два представники банку з металевим ящиком.

Роберт поклав два пакети документів перед покупцем і продавцем. Усі ці документи були давно вивчені сторонами, але того вимагала офіційна процедура. Діаманти теж давно вже були переглянуті банківськими експертами. Пан Зімме особисто встиг у присутності банківських службовців переконатися в якості кожного діаманта окремо. Але перед здійсненням грошової транзакції і подальшої передачі діамантів з рук продавця до рук покупця процедура вимагала повторного формального огляду.

Металевий ящик відкрили. У ньому виявилися акуратно складені маленькі поліетиленові мішечки, до кожного з яких було вкладено великі, завбільшки з лісовий горіх, діаманти, і до кожного каменя прикладено гемологічний сертифікат.

Весь матеріал з металевого ящика виклали на окремий стіл для перевірки.

Містер Коне в білих рукавичках, що різко контрастували з його чорною шкірою, підійшов до столу і взяв кілька мішечків. Він вийняв один камінь і подивився на нього крізь спеціальну лупу на штативі, що більше скидалася на мікроскоп. Далі порівняв свій результат огляду з гемологічним сертифікатом. Задоволений, він передав камінь шейху, той з лупою почав теж його уважно розглядати. Задовольнившись, шейх схвально кивнув.

Ту саму процедуру пан Коне провів ще з декількома діамантами. Араби задоволено кивнули, вони отримали саме те, що очікували.

Діаманти, справді, були чудові, важко було знайти щось подібне за запропонованими московитом цінами і в такій кількості.

Нарешті, гемолог, перевіривши черговий камінь, подивився на шейха, але той ледь помітним рухом руки дав зрозуміти Коне продовжувати роботу. Гемолог на знак згоди також кивнув головою, ретельно спакував діамант у мішечок і поклав його разом із сертифікатом до ящика. Потім узяв зі столу інший діамант і його почав пильно розглядати крізь лупу.

Роберт уважно спостерігав за діями гемолога.

Минуло вже півгодини, але гемолог не переглянув ще й половини каменів. Він дуже ретельно перевіряв їх відповідність сертифікатам і ще більш ретельно пакував у мішечки і вкладав усе знову до металевого ящика.

Незважаючи на офіційність заходу, у кімнаті ніякого напруження не було. Чехи з шейхом через перекладача-араба про щось тихо розмовляли.

Роберт підійшов ближче до гемолога і тихо запитав французькою:

— Пане Коне, ви живете в самому Конакрі?

— Ні, мсьє Бланш, — відповів Коне, не відволікаючись від роботи, — коли помер мій великий друг пан Лансана Конте, президент республіки, мені довелося поїхати. На початку 2009 року я виїхав до ПАР. Там і живу досі. Там живе і вся моя родина.

Коне говорив спокійно, уважно вдивляючись крізь збільшувальну лінзу в черговий шматок обробленого вуглецю.

Тут до кімнати увійшов банківський офіцер і покликав Роберта:

— Містере Бланш, вас кличуть до телефону.

У слухавці Роберт почув схвильований голос свого друга, начальника служби безпеки компанії Йована.

— Робі, у нас вималювалася проблема. Я тільки-но отримав інформацію з клініки. У Зімме не інфаркт. У його крові виявили потужний токсин, — Йован замовк, а потім майже пошепки додав: — Роберте, це отруєння.

Останнє слово він вимовив повільно, по складах.

Роберт слухав мовчки. Він був приголомшений. Йован тихо продовжив:

— Я не знаю, з якого боку копати, але треба спокійно обміркувати, у чому тут справа і кому це все вигідно. Що на мене, хтось спробував вивести гемолога з гри.

— Йоване, ти шефові казав?

— Роландові? Звичайно! Він кинув усе і вже летить до офісу. Але я тобі вирішив особисто про це повідомити.

Роберт розумів: треба щось зробити і негайно. Саме до підписання основного контракту і початку транзакцій. Якщо угода тхне шахрайством, то їхня компанія потрапить у серйозний скандал. На кону авторитет цілої компанії.

Коли Роберт повернувся до кімнати для перемовин, там нічого не змінилося.

«Кому вигідно зірвати угоду? — розмірковував він, роздивляючись присутніх. — Арабам? Ні. Гроші вони перерахували до банку, рахунок також перевірено, там усе гаразд. Від роботи з готівкою вони одразу відмовилися. Тут усе чисто. Московити? Діаманти тут. Усе ретельно перевірено заздалегідь. До того ж проведено подвійну перевірку відповідності каменів сертифікатам. Пан Зімме вчора в ресторані захоплювався якістю діамантів. Він говорив, що кожен камінь щонайменше на п'ятдесят відсотків коштує дорожче, ніж пропонують московити. Цей гемолог, Коне, теж надійний фахівець. Його знайшли самі араби і перевірили. Тут теж начебто все чисто».

Але Роберт розумів, що якщо пана Зімме отруїли, то його хвороба і заміна гемолога — це ланки одного ланцюга. Усе то дуже підозріло. Адже пункт про п'ять відсотків штрафу за порушення строків — це вимога саме з боку московитів, з боку продавця.

Роберт ще раз оглянув кімнату. Усі спокійно розмовляли і чекали, коли гемолог закінчить свою роботу.

Роберт уважно подивився на гемолога, і зненацька його осінив божевільний здогад, але це треба було перевірити так, щоб усе виглядало природно.

Він підійшов до Коне і спитав на бамбара:

— E be moun fo, a kani? — Роберт вирішив запитати саме на бамбара, якою Тревор з його сновидінь володів досконало. Ніколи йому ще не доводилося користуватися цією мовою, але якщо Коне той, за кого себе видає, то він мусить його зрозуміти. У Конакрі на бамбара говорять майже всі поруч із французьким, а в провінції і поготів.

Але Коне не відповів. Він тримав у руках великий круглий діамант і вдавав, що не чує Роберта.

— A be dioli soro sissan? — ще раз голосно спитав Роберт і впритул підійшов до Коне.

Гемолог спантеличено мовчав, зосереджено вдивляючись у діамант крізь лупу, наче нічого й не відбулося.

Араби звернули увагу на збентеження гемолога і замовкли. Чехи, очевидно, занервували, а один із них, піднявши слухавку, швидко вийшов із кімнати.

До кімнати одразу ж увійшов банківський офіцер. Він запитав Роберта, що трапилося.

Роберт стояв і дивився на Коне, чекаючи відповіді на свої запитання, але Коне мовчав. Він роздивлявся той самий діамант, навіть не розглядав, а прикипів до нього поглядом і, здавалося, навіть не дихав.

Тишу порушив чех. Він з властивим чехам акцентом невпевнено сказав:

— Усе добре. Побачивши діаманти, у людей іноді не витримують нерви. Великі гроші, велика нервозність.

Мехмет підійшов до Роберта і поцікавився, що трапилося.

Роберт подивився на шейха, потім на Мехмета і відповів арабською:

— Ні, не добре, панове. Ця людина не той, за кого себе видає. Він не гвінеєць. І навряд чи він пан Коне. Мені тільки що доповіли, що нашого гемолога, пана Зімме, було отруєно.

Шейх кивнув, і один з його охоронців підійшов упритул до чеха, а інший — до гемолога. Банківський офіцер по рації викликав службу безпеки банку. Розгублений Коне з рясно зіпрілим чолом озирнувся і тремтячими руками приречено опустив камінь до металевої коробки.

Шахрайська афера була простою і водночас зухвалою, хитромудро витонченою.

Першу перевірку відповідності каменів провів пан Зімме, якому араби цілковито довіряли. Після цього його усувають. Варіант отруєння був найпростішим і, з огляду на привітний та товариський характер Зімме, він не вимагав великої додаткової підготовки. Під час розмови гемологу непомітно підсипали отруту в їжу на столі.

Якщо араби надалі відмовляться від угоди за відсутності гемолога, вони змушені будуть заплатити величезне пенальті у п’ятдесят мільйонів доларів. Втрачати гроші через відмову від готової угоди ніхто не захоче. Природно, покупець звертатиметься до провідних гемологів Антверпена чи Ізраїлю в пошуках досвідченого фахівця. Зі свого боку, отримавши інформацію про вибраного стороною покупця гемолога, шахраї вжили всіх заходів, щоб усунути його, запропонувавши йому вигіднішу роботу, від якої той не зміг відмовитися.

Згодом через працівника ізраїльської біржі, який нічого не підозрює, шахраї пропонують пана Коне, якого там усі знають і поважають.

Зробити рокіровку Коне на іншого, потрібного шахраям, гемолога — справа техніки. Де знаходиться в цей час пан Коне, нікого вже не цікавить, на кону вигідний контракт на суму понад мільярд доларів або виплата величезного пенальті за відмову від угоди.

Коли заміна відбулася, нового «Коне» було представлено сторонам саме з боку покупця, тобто арабів. А він потрібен був тільки для того, щоб підтвердити, що всі камені відповідають гемологічним сертифікатам і що пан Зімме виконав усю роботу щодо їх експертизи.

Після того, як «містер Коне» підтвердить покупцеві, що все нормально, ящик з фальшивим камінням передається покупцеві, а покупець перераховує всі гроші на офшорний рахунок продавця. Кілька каменів для більшої переконливості були справжніми, і саме їх показав «Коне» шейху, бо той легко міг визначити підробку навіть візуально. Але решта каменів були дивовижними підробками з фіаніту чудового гранування.

Ніхто і не подумав би одразу після цього ще раз перевіряти діаманти. І у шахраїв з'являється величезна тимчасова перевага, щоб сховати всі кінці у воду.

Позаяк продавець діяв не безпосередньо, а через повірених, він міг і не здогадуватися про шахрайство. Його теж могли використовувати свої ж повірені, втершись у довіру. А справжні алмази після афери легко переходять до рук шахраїв, які без особливих труднощів розміщують їх у сейфах того ж банку.

Афера була безпрограшною. Шахраї в будь-якому випадку отримали б свою здобич. Щонайменше — штраф за відмову від угоди у розмірі п’ятдесят мільйонів доларів, щонайбільше — лот з високоякісними алмазами на суму понад один мільярд доларів.

Поліція заарештувала гемолога й одного чеха. Другий аферист, вийшовши із кімнати переговорів, зник.

Після того, як Роберт поспілкувався зі співробітником Інтерполу, до нього несподівано підійшов помічник шейха Мехмет.

— Містере Бланш, — ввічливо звернувся він, — його високість хотів би з вами обговорити деякі деталі того, що трапилося, і запрошує вас до себе в готель Savoy для бесіди.

Роберт поспішав до готелю. Він подивився на годинник, було майже п'ять. Зараз усі його думки були про Хлою, вона вже третю добу не відповідала на його дзвінки. І треба було зібрати речі для від'їзду. Але літак до Праги відлітав тільки вранці наступного дня, і Роберт погодився.

— Скажіть його високості, що я буду о дев’ятнадцятій.

— Ні, ні, містере Бланш, його високість люб'язно запропонував свій лімузин та охорону. Він уже чекає на вас у готелі. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо відбути негайно.

— О’кей, я зберу свої речі й буду готовий хвилин за десять.

— Дуже добре, містере Бланш, чекатиму вас у готелі. Джон і Джейк у вашому розпорядженні, — Мехмет вказав на двох охоронців у чорних костюмах, які коротким, майже невловимим кивком голови привітали Роберта, — вони супроводжуватимуть вас.

Мехмет галантно попрощався і швидко залишив приміщення банку. Двоє міцних охоронців з незворушними обличчями, однаковими зростом і статурою були схожі на близнюків. Вони ні на мить не випускали Роберта з поля свого зору.

Дорогою до готелю Роберт ще кілька разів телефонував Хлої, але безрезультатно.

На стійці реєстрації готелю його вже чекав Мехмет. Він здалеку кивнув Робертові і запропонував іти за ним.

Номер, в якому зупинився шейх, був дуже великий, кілька просторих кімнат в елегантному стилі епохи короля Едуарда з видом на Темзу. Удалині, на південному березі річки, усе у вогнях мерехтіло 135-метрове колесо огляду «Лондонське око» — одна з головних пам'яток Лондона.

Шейх підійшов до Роберта, привітався і запропонував сісти за невеликий столик.

— Люди, містере Бланш, завжди прагнуть бачити більше, ніж можуть, — почав він арабською, вказуючи рукою на колесо у вікні, — але найбільше вони хочуть отримувати від побаченого насолоду. Чи не так, як ви вважаєте?

— Власне, така сутність людини, з цим нічого не вдієш. Прагнення до насолоди деякою мірою і є двигуном прогресу.

— Роберте… Можна я вас так називатиму? Я всіх моїх друзів кличу на ім’я, — запропонував шейх.

— Звичайно, мені дуже приємно, що ви називатимете мене своїм другом, — відповів Роберт.

— Ви добре говорите арабською. Дуже мало європейців володіють нею так вільно, як ви. Усі зараз воліють спілкуватися тільки англійською, — шейх зробив невелику паузу і запитав: — Ви будете чай чи каву?

— Дякую, ми ж в Англії, — усміхнувся Роберт, — тож чай, тільки чай.

Шейх налив у дві порцелянові філіжанки чай і одну передав Робертові.

— Чи відомо вам, Роберте, що арабською говорять майже триста мільйонів людей, — продовжував шейх із гордістю. — Це стільки ж, скільки жителів у Сполучених Штатах. А між іншим, арабська — одна з найдавніших мов світу. І це мова священного Корану. Ви десь її спеціально вивчали?

— Ні, ваша високосте. У мене був дуже хороший учитель. І ми з ним щовечора займалися різними мовами, зокрема й арабською. Майже від самого дитинства.

— Я пропоную перейти на англійську, адже, як ви правильно зазначили, ми зараз в Англії, п'ємо англійський чай, і було б несправедливо не скористатися моментом і не попрактикуватися, дещо поліпшивши свою англійську, — усміхаючись, запропонував шейх і продовжив англійською: — А африканську мову? Ваш учитель, мабуть, знаний поліглот.

— Бамбара — це окрема тема, — відповів Роберт, — там ціла історія, пов'язана, до речі, із алмазами Гвінеї і Сьєрра-Леоне.

— Колись, я дуже сподіватимуся, ви розкажете мені цю захоплюючу історію, а зараз хотів би спитати, коли ви, Роберте, запідозрили чи здогадалися, що перед вами шахраї? Мій помічник, колишній начальник служби безпеки, був дуже досвідченою й обачною людиною і навіть він піддався на цей обман.

Слово «колишній» він вимовив навмисно з наголосом.

— Це був не лише здогад. Я мало розуміюся на гемології, але у мене чималий досвід юридичної практики і я не покладаюся на випадковості. Уперше у мене виникла ця підозра, коли пан Зімме раптово зліг з інфарктом. Напередодні ми з ним вечеряли в ресторані, і він був цілком здоровий. А потім, уже у кімнаті перемовин, мені зателефонували зі служби безпеки компанії і повідомили, що у пана Зімме стався інфаркт, викликаний якимось сильним токсином. Зіставляючи факти, я зрозумів, що найслабша ланка — це гемолог. А те, що його представили нам як гвінейця, а також і мої невеликі пізнання в бамбара — ось це є чистою випадковістю.

Роберт усміхнувся і поставив свою філіжанку на стіл.

— Я не вірю у випадковості, усе відбувається з волі Аллаха. І погане, і хороше. Але ви зберегли для мене великі кошти, Роберте, а найголовніше те, що ви зберегли мій авторитет. А це більше за гроші. Тож як я можу вам віддячити?

— Ви вже зробили це, ваша високосте. Ви щедро оплатили роботу моєї компанії відповідно до домовленостей, незважаючи на те, що угоду зірвано.

— Ні, Роберте. Я хочу вам особисто віддячити. Я певен, що так буде правильно. Адже ви своєю проникливістю замінили мені тут цілий департамент безпеки.

Шейх вийняв чекову книжку, написав у ній суму, акуратно відірвав чек і простягнув Робертові.

— Прийміть від мене цей дарунок на знак моєї подяки.

— Ваша високосте, це зайве, — спробував заперечити Роберт, але шейх зупинив його.

— Будь-яка робота має бути винагороджена належно. Це всього лише цифра на гарному папері, а я дуже ціную людські стосунки, — шейх подивився на Роберта, узяв до рук чотки і продовжив: — Роберте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо мені знадобляться ваші послуги як юриста в майбутньому?

— Звичайно, — відповів Роберт, — вважатиму за честь бути вам корисним.

— Ну що ж, любий друже, як кажуть на Сході, хороша зустріч — коротка зустріч, — підсумував шейх, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. — Мені було дуже приємно з вами познайомитися ближче. Сподіваюся, це не остання наша зустріч.

Чек Роберт розгорнув тільки в автомобілі, коли повертався до свого готелю. На ньому було акуратним каліграфічним почерком написано «п'ять мільйонів доларів». І стояв довгий підпис арабською в'яззю — ім'я та прізвище шейха без скорочень.

У номері готелю Роберт трохи розслабився. Він налив у келих віскі, розсунув гардини і, спостерігаючи за нічним містом, розмірковував. У цій справі не все було зрозумілим, і він ніяк не міг збагнути, хто стоїть за всім.

Його роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Бланш, слухаю.

— Роберте, доброї ночі, — це був Роланд, директор компанії. Голос у нього був дуже схвильованим. — Мені вже все доповіли. У тебе все добре?

— Так, шеф, усе о’кей. Завтра вранці буду в Празі.

— Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятій тридцять в офісі, там і поспілкуємося. А поки відпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустріне Йован, — і Роланд поклав слухавку.

Літак відлітав рано-вранці, а Хлоя так і не взяла слухавку. Він подивився на годинник і ще раз зателефонував. На тому кінці — знову автовідповідач.

Годинник показував о пів на другу ночі.

«Виліт з Лондона о сьомій годині п'ятнадцять хвилин, — розмірковував Роберт, — три години льоту. Ще кілька годинок і вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрічатиме».

Роберт повністю і беззастережно довіряв Йованові.

Вони дружили від самого дитинства, разом вступили до Карлового університету і планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступні тести, що, втім, не завадило йому одразу ж вступити до Поліцейської академії Чеської республіки і, закінчивши її з відзнакою, вступити на службу до поліції Праги молодшим детективом.

У поліції Йован працював майже п’ятнадцять років і від простого інспектора відділу кримінальних справ дослужився до полковника на посаді старшого радника. Але під час корупційного скандалу, що розгорівся в уряді Станіслава Гросса, який до свого прем'єрства очолював Міністерство внутрішніх справ Чеської республіки і був близьким товаришем та безпосереднім керівником Йована, він подав у відставку, зневірившись у порядності свого друга і керівника. А чотири роки тому за активної участі Роберта в долі свого товариша він очолив службу безпеки компанії.

Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно підстриженими довгими вусиками.

У свої трохи за сорок Йован був дуже приємною й усміхненою людиною. Хто його не знає, ніколи б не запідозрив, що він очолює службу безпеки компанії, а колись обіймав високу посаду в поліції. Його зовнішність видавала веселу, доброзичливу і незлостиву людину. Він якось казав Робертові: «Є два типи поліцейських: хороший і поганий. Так ось я — вікарій хорошого поліцейського». У компанії його називали «наш Пуаро», і це було, насправді, так. Крім того, що він у минулому справжній детектив, він був душею будь-якої компанії, завжди відзначався дотепністю, сипав жартами і розповідав різні цікавинки з життя поліцейських.

За весь час роботи він ні з ким не мав жодного конфлікту, ніколи не підвищував голос на своїх підлеглих, його ніхто ніколи не бачив у поганому настрої.

Особисте життя він ховав за сімома замками, але всі в компанії знали, що Йован самотній, його єдина дружина пішла від нього через рік після весілля, не витримавши важкого тягаря дружини поліцейського, зокрема його постійної відсутності вдома. І тільки Робертові було відомо, що десь на околиці міста у Йована є якась молода пані, що з'явилася в його житті зо два роки тому. І Роберт з Хлоєю з нетерпінням очікували, коли Йован познайомить їх зі своєю нареченою. Натомість той тільки віджартовувався.

У спілкуванні з колегами Йован був завжди привітний, але єдиною людиною, з ким він, справді, дружив і кому міг довіритися, був Роберт. Вони, як старі друзі, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабі за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлої подобався цей веселий і життєрадісний чоловік, і двері їхнього будинку для нього були завжди відкриті.

Роберт лежав у номері на ліжку і намагався вкотре додзвонитися до Хлої. Але на тому кінці дроту телефон був від’єднаний від мережі. Коли його почав зморювати сон, Роберт відклав слухавку і заплющив очі.

Зненацька він відчув спершу невелике запаморочення, а потім — неймовірну силу, яка притиснула його до ліжка і не давала поворухнутися. Роберт розплющив очі, він міг спостерігати все навколо, але решта тіла була йому непідвладна. Якась невідома сила все міцніше і міцніше втискала його тіло в ліжко.

Роберт почав задихатися. Він спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тіло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемніло. Роберт опинився в суцільній темряві, не відчуваючи ні свого тіла, ні запахів, ні звуків. Він немов повис у повітрі, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливість звільнитися з цього моторошного полону. Роберт не міг зрозуміти, що з ним відбувається, адже свідомість не покидала його. І тут він почув рівномірний звук, який виходив звідкись ізсередини його підсвідомості, поступово заповнюючи весь навколишній простір. За мить уже здавалося, що він пульсує навіть у його венах. Звук віддалено нагадував роботу маятника годинникового механізму. Але він був чистішим, різкішим і чіткішим. Опиратися раптовому заціпенінню не було ні сил, ні сенсу. Роберт хаотично намагався зрозуміти, що з ним відбувається.

І тут він чітко почув жіночий голос…

«Спіть спокійно, глибоко… Ви занурюєтеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше», — чийсь владний голос усе голосніше і голосніше лунав у голові Роберта.

Несподівано він усвідомив, що цей голос звучить ізсередини його сну, і він його чує, незважаючи на те, що пам'яттю і своєю сутністю все ще знаходиться по цей бік сновиддя. Це почуття було зовсім новим для нього, і Роберт не міг повірити в реальність того, що трапилося, і прислухався. Навколо лунали голоси. Він чітко чув тільки жіночий голос. Другий, чоловічий, відгукувався лише луною в його голові, але розібрати слова чоловіка наразі чомусь було дуже важко, і Роберт вирішив повністю розслабитися і спробувати розібратися, що ж відбувається з ним насправді. Зненацька все почало прояснюватися, і голоси стали цілком зрозумілі. На мить Робертові здалося, що він сам бере участь у діалозі.

Аж раптом він усе зрозумів…

Розділ 8

З портативного диктофона, що самотньо стояв на столі перед Тревором, доносився м'який голос Аманди:

«Спіть спокійно, глибоко… Ви занурюєтеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше…»

Зробивши невелику паузу, Аманда продовжила:

— Треворе, ви можете говорити, то говоріть. Скільки вам років?

— Сорок… один… — повільно і невиразно відповів Тревор.

— Добре… Добре… — розмірено і рівно промовила Аманда, — а як вас звуть?

— Тревор, — голос звучав невиразно і ледь чутно.

— Добре, Треворе. Зараз ми повернемося на два дні в минуле. Де ви знаходитеся?

— Женева, — тихо відповів Тревор. — Готель… Великий номер…

— Що ви бачите навколо себе? — запитала Аманда.

— Діаманти… Сейф… — невиразно промовив Тревор, ледве ворушачи губами.

У цьому місці почулося якесь клацання. Це був дефект плівки або запис тут було перервано. Та за мить запис відновився.

— Добре, Треворе. А зараз ми повернемося до вчорашнього дня. Ранок… — упевнено і твердо вимовила Аманда.

Несподівано з диктофона почувся чіткий голос Тревора:

— Аманда?! Я нічого не бачу… Що трапилося? Як вона це зробила? — здивовано запитував голос.

— Треворе, я ввела вас у гіпнотичний сон. Ви під впливом мого навіювання, — голос Аманди звучав повільно і твердо. — Я хочу, щоб ви повернулися у вчорашній день…

— Амандо, Амандо, усе о’кей, до біса вчорашній день! Я нічого не бачу… Я тут… Це сон? Ви — мій сон? Я так розумію… — схвильовано вимовив Тревор.

Аманда ввела Тревора в гіпнотичний сон, але він чомусь повівся не так, як поводяться зазвичай пацієнти. Його тіло напружилося, повіки почали пульсувати, і вона вирішила негайно припинити сеанс.

— Треворе, ви в гіпнотичному сні. Спробуйте заспокоїтися. Усе добре, — голос Аманди був також схвильованим, але залишався твердим. — Я зараз почну відлік, і ви прокинетеся.

— Стоп, Амандо. Зупинися! — запанікував Тревор. — Не треба! Як вам пояснити?… Це для мене єдиний шанс із тисячі! Навіть якщо він прокинеться, переконай його ще на один сеанс.

— Хто — прокинеться? — перепитала здивована Аманда. Сеанс вочевидь пішов не за сценарієм, і треба було щось робити.

— Тревор… Тобто я… Тобто… Мені треба тобі дещо пояснити.

— Добре, Треворе, не хвилюйтеся так. Заспокойтеся, ваше тіло дуже напружене. Так важко утримати контроль. Розслабтеся. — Аманда провела рукою перед очима Тревора. — Що ви бачите перед собою?

— Я ж казав, що нічого. Нічогісінько не бачу, очі ж заплющені… Ну ти молодчина! Нам треба негайно спокійно поспілкуватися. Я так чітко тебе чую!

Аманда подивилася на Тревора. Той спокійно, розслабившись, лежав на кушетці без жодної емоції на обличчі.

Вона була здивована. Тревор із гіпнотичного сну з нею розмовляв на подив голосно і чітко. І найголовніше, здавалося, що він не був під її навіюванням. Він нібито сам намагався спілкуватися, а не тільки відповідати на запитання, як зазвичай буває в роботі гіпнотизера з пацієнтом.

Вона обмірковувала ситуацію, що склалася. В її практиці психолога таке трапилося вперше.

А тим часом Тревор продовжував:

— Амандо, ми з тобою мусимо розібратися в тому, що відбувається зі мною. Або з ним… Коротше, ми маємо розібратися і з’ясувати, хто є хто.

Аманда чула й дивувалася. Її очі були широко розплющені, і вона не розуміла, що відбувається.

— А ви, власне, хто? — нарешті запитала вона.

В її голові промайнула думка про роздвоєння особистості, і вона почала згадувати симптоми цього явища. Ця думка трохи заспокоїла її, оскільки могла об'єктивно пояснити те, що відбувається.

— Я Роберт, — відповів голос. — Роберт з іншого життя Тревора.

— Роберт? — перепитала Аманда. — А з якого іншого життя?

— З найсправжнісінького, але іншого. Принаймні мені так здається. А іноді я не впевнений. Але зараз ви — то, справді, мій сон. Усе, що відбувається з Тревором, — це мій сон, розумієш? І ти теж. Боже мій, я розмовляю зі сновиддям! Здуріти можна!

— Ви розмовляєте зі сновиддям? — спантеличено спитала Аманда. — І давно це у вас?

— Це все вже дуже давно і дуже складно. Так давно, що я і сам уже не розумію, хто є хто.

— Треворе, я не зовсім розумію.

— Амандо, я — Роберт, я ніби всередині свідомості Тревора, тобто це він у мені. Ну не зовсім у мені. Він — у моїх сновидіннях. Тобто як це все пояснити… Але це вперше! Такого ще не було!

— Ну, о’кей, Роберт так Роберт. Але ви говорите дуже заплутано. Ви мені можете пояснити до ладу, з якого сну ви повідаєте?

Аманда опанувала себе і вирішила довести сеанс до кінця.

— У мене сон тільки один. Це життя Тревора в моїх сновидіннях. Ви просто вислухайте мене, не перебивайте, і, можливо, усе зрозумієте…

І голос з диктофона повідав неймовірну історію про життя Роберта на протилежному боці сновидіння, про щоденники, в які він записував усе, що відбувається з Тревором, про переживання і сумніви в реальності свого світу.

Аманда слухала розповідь уже вдруге, уважно дивлячись на Тревора. Вона була здивована, захоплена і заінтригована тим, що чула. Усередині Тревора жила зовсім інша людина, про яку той навіть не здогадувався і яка ось уже майже тридцять років спостерігає за ним ізсередини свого сновидіння. Роберт, справді, вважав, що зараз він спить і бачить сон. Він ніяк не міг вплинути на життя чи вчинки Тревора, ніяк не міг проявитися, як це зазвичай буває при роздвоєнні особистості, але він прагнув самостійно розібратися в собі і визначити, де реальність, а де сновидіння.

— …Мій світ майже такий же, яким я бачу світ Тревора у своїх сновидіннях, — продовжував Роберт, — але ми з ним абсолютно різні, живемо в різних країнах, у нас різне коло знайомих, різні професії, робота і водночас мій світ я щохвилини, щосекунди сприймаю як реальність. Та інших снів у своєму житті я не бачив. Тільки один — про Тревора.

Розмова так захопила Аманду, що вона зовсім втратила відчуття часу, а голос усе говорив і говорив. У його оповіданні було щось фантастичне, але це була розповідь здорової, як здавалося, людини, яка об'єктивно оцінює все навколо, людини, яка шукає вихід із ситуації, в якій опинилася.

Аманда спробувала перервати сеанс, але голос просив не робити цього. Він потребував спілкування, він шукав відповіді на свої запитання. Аманда з подібним явищем зіткнулася вперше, і тому її думки кружляли тільки навколо роздвоєння особистості. Іншого пояснення зараз вона поки що припустити не могла.

«Так, саме дисоціативний розлад особистості, але в якійсь дивній, неправдоподібній формі», — міркувала Аманда, поки голос усередині Тревора розповідав про інший бік свого життя.

І тут Аманді спало на думку:

— Роберте, якщо ваше життя настільки реальне, то чи є у вашому світі психологи або психіатри?

— Звичайно, є… Напевно. Сподіваюся, що є, — невпевнено відповів Роберт. — Ви вважаєте, що я божевільний?

— Ні, Роберте, що ви, — швидко відповіла Аманда. — Я ось про що подумала… Хочу вам дещо запропонувати… у тому, вашому житті. Але ви маєте поставитися до цього дуже серйозно. Є у мене одна ідея, давайте проведемо з вами експеримент, але для цього мені потрібна ваша допомога і… допомога фахівця…

Аманда не мала сумніву, що це роздвоєння особистості, і їй захотілося перевірити наявність інших можливих особистостей у підсвідомості Тревора. У деяких феноменах уживалися різні, іноді діаметрально протилежні особистості, серед яких були навіть такі, які вважали себе фахівцями з психології, і саме вони допомагали встановити й ідентифікувати інші особистості, що існували в підсвідомості пацієнта. Аманда вирішила викликати саме таку особистість з підсвідомості Тревора. Вона роз'яснила Робертові суть експерименту. Але, на її переконання, був інший, негативний бік цього досліду. Усе могло вийти з-під контролю, і тоді повернутися назад буде дуже складно, ба, навіть неможливо.

— Роберте, зрозумійте, що під час подібного сеансу все може вийти з-під вашого… з-під контролю вашого психолога. Якщо ваш стан — це те, про що я здогадуюся, то є ймовірність того, що ви на деякий час можете зникнути як особистість зі свідомості Тревора.

— Як зникнути? Я не розумію. Куди зникнути?

— Розумієте, унаслідок прямого втручання в підсвідомість може статися певна заміна у свідомості Тревора, і одна особистість замінить іншу. Мабуть, тоді ми і знайдемо відповіді на ваші запитання, але ви, Роберте, на якийсь час можете зникнути.

— Ви вважаєте це роздвоєнням особистості?

— Я поки нічого не вважаю. Я тільки оперую фактами: у мене на кушетці під впливом гіпнозу лежить пацієнт, а в цей час зі мною спілкується хтось, хто не ідентифікує себе з ним, ніяк і ніколи не проявлявся в його житті, але спостерігає за ним упродовж усього його життя звідкись ізсередини його ж підсвідомості.

— А хіба окремі особистості однієї і тієї ж людини можуть жити окремо своїм життям поза її свідомістю, можуть мати власне життя, історію, окремий світ?

— Ось це нам і належить з'ясувати. І ви, як особа, що окремо ідентифікує себе, мусите розуміти, що у випадку наявності інших особистостей у підсвідомості Тревора ви можете на якийсь час зникнути разом зі своїм світом, історією і життям, яке ви відчуваєте як реальне. Вас може замінити хтось інший або інша. Це цілком імовірно.

— Ви думаєте, що моє життя в цьому… у моєму світі не реальне? Гра уяви Тревора?

— Якщо я думатиму інакше, то виходить, що і мої відповіді, і все ваше спілкування зі мною моделює ваш мозок. А це означає, що і я, і цей світ, і весь наш діалог — лишень гра вашої уяви.

— А чим допоможе нам психолог? — поміркувавши, спитав Роберт.

— З його допомогою ми спробуємо щонайменше ідентифікувати вас і в разі наявності ідентифікувати інші особистості в підсвідомості Тревора. Розумієте, ким би ви себе особисто не ідентифікували, для мене поки що саме ви живете в підсвідомості Тревора. З вашим психологом я хочу дещо дослідити. Можливо, ви його і не знайдете. Але якщо він існує, то це, можливо, ще одна особистість. І таких особистостей може бути дуже багато. Нам слід визначити їхню кількість, і тоді ми зможемо зрозуміти, з чим, а найімовірніше, з ким маємо справу.

— Це якась маячня, Амандо. У мене зовсім інша пам'ять, ніж у Тревора. Я живу тут власним життям і до сьогодні я ніяк не міг проявлятися в житті Тревора. У мене тут робота, наречена, друзі, обставини, врешті-решт… Життя Тревора для мене — це мій перманентний сон, сновидіння і не більше. А щодо його життя, то в ньому я лишень сторонній спостерігач.

— Я все розумію, Роберте. Здібності нашого мозку мало вивчено, а деякі його функціональні можливості не вивчено зовсім і є загадкою навіть для фахівців. Психологія…

— Амандо, зрозумійте ж, що зараз, коли ви закінчите цей сеанс, я прокинуся і піду у своїх справах. Просто зараз, у цей час, я перебуваю в готелі в Лондоні і через кілька годин у мене літак до Праги, де на мене чекають колеги, моя дівчина. А вночі, коли я ляжу спати, до мене знову прийде сновидіння, де я бачитиму ваш світ очима Тревора. Так було завжди.

— Давайте хоча б спробуємо зробити це, Роберте. З чогось же треба починати. Мозок — дуже складний об'єкт для вивчення. Ми ж спробуємо через підсвідомість встановити істину. І це важливо, передусім, для вас, адже саме ви перебуваєте в пошуку. Чи не так?

— Добре, — трохи поміркувавши, погодився Роберт. — Ми зробимо це. Я завтра прилечу до Праги і спробую знайти психіатра. Але що мені йому сказати? Як пояснити все?

— А не треба йому нічого пояснювати. Просто розкажіть йому все, що знаєте про себе, і він вирішуватиме сам, що робити. Я впевнена, що він погодиться провести цей експеримент. Хоча в реальному житті вас вважали б божевільним.

— Скільки у нас є часу?

— Я не знаю, якщо дотримуватися ваших переконань, то тут керуєте процесом ви, а ми лишень ваше сновидіння. Та якщо серйозно, я думаю, у нас є день або щонайбільше два. Я спробую призначити Треворові ще один сеанс на завтра.

Невдовзі Аманда перервала розмову і вивела Тревора зі стану сну.

Диктофон вимкнувся.

Тревор і Аманда сиділи одне проти одного і мовчали.

Нарешті, тишу перервала Аманда. Цього разу голос її був менш упевненим:

— Треворе, зрештою, психологія багато чого може пояснити. Мені здається, що нас чекає багато роботи. Усе ускладнюється тим, що в моїй практиці цей випадок унікальний, я ніколи нічого подібного не зустрічала.

Тревор дивився на Аманду і не міг вимовити ні слова. Він ніяк не міг зрозуміти, що там трапилося. Усе це ніяк не вміщалося в межі звичайних уявлень і його сприйняття всього сущого.

— Це був я? — нарешті, видавив він із себе.

— Цілком імовірно, що ви. Або одна з ваших особистостей.

— А як таке можливо? — спитав Тревор. Очевидно, що він був у шоковому стані від почутого.

— Людський мозок, Треворе — це загадка навіть для нас, психологів. Я мала намір тільки повернути вас у вчорашній і позавчорашній день, а потім би трохи покопалася у вашому минулому. Але ви самі все чули.

— Амандо, це справді можливо? Це хвороба?

— Можливо що? Множинність осіб? Звичайно! — вимовила Аманда. — Є навіть науковий термін — дисоціативний розлад, який використовують для позначення феномену виникнення множинних особистостей. Але хворобою я б це не назвала. Це дещо інше…

— І що тепер зі мною буде?

— Гадаю, нічого… Сподіваюся… — відповіла Аманда. — Якщо до сьогоднішнього дня ви жили з цим, нічого не підозрюючи, можливо, і після цього все буде так само, як і раніше.

Водночас Аманда якось невпевнено намагалася пояснити Треворові, що деякі психологи, зокрема й особи, які самостійно ідентифікують себе як такі, що мають множинну особистість, вважають, що цей стан, можливо, не розлад, а природна варіація людської свідомості, що не має нічого спільного з дисоціацією. Але ця невпевненість передалася Треворові. Йому здалося, що Аманда намагається заспокоїти його. Вона поки що сама не розуміла, з чим має справу, але намагалася не так йому, як самій собі, пояснити те, що з ним відбувається.

— Розумієте, Треворе, багато психіатрів не погоджуються з визначенням синдрому множинної особистості як очевидного розладу і розглядають множинність особистості як «психічне порушення», що не є хворобою. Ось, наприклад…

Вона озирнулася, підійшла до шафи з книжками і почала шукати потрібну. Через деякий час у руках вона тримала велику медичну енциклопедію.

— Зверніть увагу, — перегорнувши кілька сторінок і знайшовши потрібну, вона прочитала: «Антропологи Сурьяні і Гордон Йєнсен переконані, що феномен яскраво виражених трансових станів у спільноті острова Балі має ту ж феноменологічну природу, що й явище множинної особистості на Заході. Стверджується, що люди в шаманських культурах, які відчувають множинні особистості, визначають ці особистості не як частини себе, а як незалежні душі або духи. Відсутні дані про зв'язок між множинністю особистості, дисоціацією, а також відновленням спогадів і сексуальним насильством у цих культурах. У традиційних культурах множинність, демонстрована, наприклад, шаманами або африканськими чаклунами, не вважається розладом або захворюванням».

— Я зовсім на цьому не розуміюся, Амандо. Я взагалі нічого не розумію, — приречено вимовив Тревор, а потім подивився на Аманду і з надією запитав: — Це точно не розіграш?

— Я спочатку теж подумала… І сказати, що я просто здивована тим, що сталося, — значить, нічого не сказати. Подивімося завтра, якщо ви не заперечуєте. Завтра ми підготуємося до розмови ретельніше і спробуємо зрозуміти, що нам приготувала ваша підсвідомість.

— То на сьогодні це все? — спитав він збентежено.

— Власне, так. Я пропоную завтра зустрітися в цей же час, і ми проведемо ще один сеанс. Сьогодні раджу вам відпочити. Залиште всі справи і роздуми. Просто відпочиньте і емоційно, і психологічно. Можете навідатися до якогось клубу, де багато людей. Там ви, напевне, зможете розслабитися. Намагайтеся не думати про те, що трапилося. Добре?

— Та я тільки те й роблю останнім часом, що розслабляюся, — спантеличено пробурмотів Тревор.

***

Роберт розплющив очі. Він прийшов до тями так само зненацька, як і заснув. Здавалося, що ліжко просто виплюнуло його звідкись ізсередини товстого матраца. Він усе ще перебував у збентеженому стані, немов прокинувся від нічного кошмару і намагався сконцентруватися. Його серце шалено калатало в грудях, і здавалося, що мозок ось-ось вибухне.

Роберт був не просто збитий з пантелику, він був водночас здивований, вражений і приголомшений, адже з пасивного спостерігача, як то було раніше, він раптом перетворився на активного учасника свого сновидіння. Що-що, а цього він очікував найменше.

Очевидно, що Аманда добре його чула і відповідала саме на його запитання. Уперше в житті у Роберта трапився прямий усвідомлений контакт і навіть діалог зі світом свого сновидіння. Як часто Роберт мріяв про це раніше, а коли воно трапилося, він був не готовий і не знав, з чого почати. Він вирішив, що це єдиний шанс для нього встановити істину, і хотів максимально довше залишитися в цьому стані.

Йому потрібні були відповіді, але для цього він мусив переконати Аманду в реальності свого існування тут, у цьому світі, окремо від Тревора. Вона попросила його розповісти про себе, і Роберт із захопленням, у запалі розповів їй історію свого життя з цього боку сновидіння.

Але все зникло так само швидко, як і з'явилося, залишивши Роберта наодинці зі своїми думками і сумнівами.

Те, що трапилося, ще більше ускладнило і без того непросте становище Роберта, ще більш занурило його в невизначеність і навряд чи допомогло знайти ту нитку, яка могла привести його в подальшому до розгадки його психологічного стану.

Роберт повільно підвівся з ліжка, вийняв з валізи щоденник у червоній палітурці, підійшов до письмового столу і почав записувати детально все, що сталося з ним уві сні. Закінчуючи, унизу сторінки він великими літерами написав «ПСИХІАТР. НЕГАЙНО!!!» і недбало підкреслив ці слова трьома жирними лініями.

До вильоту залишилося трохи менше трьох годин, і Роберт поспіхом вийшов із номера. Він вирішив якомога швидше після повернення до Праги знайти психіатра, щоб провести експеримент, запропонований Амандою. І зробити це треба було невідкладно.

Розділ 9

Женева, Швейцарія

16.12.2011. 11:25

Тревор, сповнений суперечливих почуттів, вийшов із кабінету Аманди і, розмірковуючи про те, що трапилося, попрямував у бік свого готелю.

Він був збентежений словами психолога.

У ньому живе ще одна людина!

«Це роздвоєння особистості, — думав він. — Я псих! Я, певно, псих! Я — психічно хвора людина, і мені, напевно, доведеться лікуватися».

Тревор почав згадувати, що він знає про психічні захворювання. У його пам'яті спливли кадри з якихось чорно-білих фільмів: шалені люди у гамівних сорочках з підперезаними за спиною широкими ременями, запалені очі, божевільні погляди, відчайдушні крики, дикий сміх, конвульсії та шокова терапія.

Пізнання в цій галузі у Тревора були, звичайно, мізерними, але й їх йому вистачило, щоб запанікувати.

Тревор крокував вулицею, перебуваючи немов у прострації.

У цей час Аманда тривожним поглядом спостерігала за ним із вікна свого кабінету, трохи розсунувши фіранку. Тут задзвонив телефон. Вона взяла слухавку і після невеликої паузи відповіла:

— Так, я дізналася, але не все так просто… Дещо змінилося, і мені знадобиться ще трохи часу. Я хотіла б просити перенести все на завтра, — вона уважно вислухала у слухавці чоловічий голос і потім тихо промовила: — Так, це дуже важливо… Для мене.

Тревор перейшов на інший бік вулиці і, геть забувши про домовленість із Йованом, невпевнено крокував бруківкою.

Слова Аманди пульсували в його голові: «Шамани, африканські чаклуни».

Він згадав, як наприкінці 1990-х разом зі знімальною групою каналу BBC і Етьєном він їхав розбитою ґрунтовою дорогою в джунглях Сьєрра-Леоне.

***

В одному з селищ, в шістдесяти милях на північний схід від Фрітауна, де вони зупинилися для ночівлі, репортери потрапили на якесь урочисте свято місцевого племені йоруба.

До іноземців з камерами місцеві поставилися неочікувано миролюбно, дозволили заночувати і навіть запросили до участі у святковому заході в селищі за умови, якщо всі фото- і відеокамери залишаться в автомобілі.

Увечері все селище зібралося біля круглої, вкритої очеретом хатини вождя племені.

Тревора пригостили якимось місцевим напоєм із плодів марули з напрочуд неприємним, кислуватим смаком, що діяв на мізки, як жартували самі місцеві, як «удар копитом мула». Через деякий час, коли Тревор почав приходити до тями, він зрозумів, що майже не відчуває своє тіло і тільки мозок чітко подає сигнали життя. До того ж, як з'ясувалося пізніше, напій навіть збільшив швидкість сприйняття свідомістю довкілля.

Усі танцювали в такт сумного співу і стукоту спеціальних, видовбаних зі стовбура дерева, ритуальних барабанів, що звуться «бата». Згодом інтенсивність барабанних ударів збільшилася до такого рівня, що рухи всіх, хто танцював, нагадували конвульсії. Гучність однотонного співу часом заглушала навіть звуки бата.

Один із чоловіків підпалив широке кільце на землі, і за мить навколо все заграло зловісними тінями і відблисками. Барабани стихли, і всі зупинилися, спостерігаючи за вогняним колом.

У кільце через вузенький прохід урочисто увійшов чаклун з довгою палицею, на яку було начеплено з десяток маленьких білих мавпячих черепів, що дзвінко билися один об одного у такт його рухів.

Знову забили барабани, чоловіки і жінки почали синхронно танцювати.

Не відчуваючи свого тіла, Тревор рухався в такт барабанного бою разом з усіма.

Чаклун був одягнений у довгу строкату тканину, що вільно облягала його тіло.

Худий, як скелет, він зігнувся і несподівано швидко почав крутитися дзиґою в цьому вогняному кільці. Його обличчя під відблисками язиків полум'я то заспокоювалося, то зненацька змінювалося жахливими гримасами. Він шкірив свої рідкі криві жовтого кольору зуби і голосно щось вигукував незнайомою мовою.

Несподівано він замовк, випрямився, завмер і підняв угору руку, з якої вирвалося кілька маленьких сірих кісточок, що злетіли вгору і розсипалися навколо нього всередині вогняного кільця. Чаклун нахилився трохи вперед, вдивляючись у кістки. Після випростався, витягнув руки по всій ширині і почав шепотіти якісь заклинання, спрямувавши погляд до неба. Його очі, вкриті білою полудою, виглядали страхітливо.

Удари барабанів посилилися.

Раптом чаклун з розпростертими руками почав підніматися в повітря.

Він завис на висоті в півтора метра від землі і відкинув свій посох.

Такт танцю посилився, гучність співу збільшилася і досягла свого апогею. Це все було схоже на шабаш відьом.

Чаклун почав повільно опускатися, різкими кивками голови вдивляючись сліпими очима у натовп оточуючих його людей, немов шукаючи собі жертву. І коли його босі ноги торкнулися землі, усе вмить замовкло.

Старий чаклун не зводив своїх незрячих очей з Тревора. Він витягнув руку і крізь вогняне кільце повільним кроком підійшов. Тревор стояв, не володіючи своїм тілом. Чаклун торкнувся долонею його чола. У цю мить тіло чаклуна почало судомно згинатися, і тільки рука намертво немов приклеїлася до чола Тревора. Укриті полудою очі його були спрямовані кудись удалечінь, де блідим свідком диявольського шабашу світив повний, навзнак перевернутий місяць.

Судоми припинилися, але долоня на лобі Тревора стала неймовірно гарячою. Він спробував відскочити, але тіло, як і раніше, не слухалося.

Раптом перед очима Тревора розгорнулася жахлива картина. Перевернутий вагон потяга і понівечені тіла десятків людей. Обгорілі тіла лежали упереміж із сидіннями, поручнями, уламками металу, пластику і речами. Вагон був майже розірваний, укритий бездиханними, закривавленими тілами чоловіків і жінок. Несподівано вогонь, як у сповільненій зйомці, круглою, зростаючою кулею почав заповнювати вільний простір вагона. Усе було моторошно і незвичайно реально. Тревор навіть відчув на своєму обличчі огненний пал від полум'я, яке ось-ось мало поглинути його, а навколо — нестерпний, солодкуватий запах горілої плоті.

Зловісна картина кошмарної трощі не відпускала його.

Тревор дивився на все це, з жахом розуміючи, що всі люди навколо мертві і він, напевно, теж, оскільки ні сили, ні волі поворухнутися у нього не було, а вогненна куля ось-ось мала оповити і його.

Цієї миті чаклун різким рухом щосили штовхнув Тревора, і той упав, як підкошений, навіть не опираючись.

Останнє, що він почув перед повною втратою свідомості, — це слова чаклуна: «Ṣọra!.. Duro!»

Тревор отямився на світанку, коли вся група вже зібралася виїжджати. Голова нестерпно боліла, мабуть, у вчорашньому напої, справді, було щось наркотичне.

— Хлопці, анальгін чи щось є у кого? — втомлено запитав він.

— О, нарешті, отямився, танцюрист! — усміхнувся Етьєн. — Тримай! — він кинув Треворові пакетик пігулок, а потім, вийнявши з рюкзака солдатську флягу, простягнув її. — Тільки запий гарненько. Здається, ми всі вчора добре отруїлися якоюсь гидотою, так що ледь дуба не дали. В усіх такі галюцинації, що й описати неможливо. Збирайся, за десять хвилин рушаємо…

***

Від спогадів його відволік вигук Йована:

— Треворе, я тут! Зачекався тебе. Давай по каві? — Йован сидів на терасі невеликого кафе, за квартал від офісу Аманди. Він із нетерпінням чекав Тревора, і після того, як той сів до нього за столик, почав розпитувати: — То що там? Як вона тобі? Вразила?

Тревор мовчки подивився на Йована розгубленим поглядом, шумно видихнув і відповів:

— Вразила? Йоване, ти навіть не уявляєш, наскільки!

Розділ 10

Прага, Чехія

16.12.2011. 11:30

Роберт добре розумів, що він перейшов дорогу великому бізнесу і зараз може перетворитися на головну мішень для помсти.

В аеропорту Праги його зустріли Йован і два охоронці.

— Вітаю, друже! Сподіваюся, добре летів? — радісно вигукнув Йован. — Ну й кашу ти заварив, брате!

— Йоване, відвези мене додому, — попросив Роберт схвильовано, — я не можу ніяк зв'язатися з Хлоєю.

— Роланд наказав везти тебе до офісу негайно, — заперечив Йован. — Я все перевірив, Хлої там немає, і будинок з охоронної сигналізації вже три дні не знімали.

В автомобілі Роберт не вимовив ані слова, усі його думки були про останнє сновиддя. Такого щільного зближення зі світом сновидіння раніше не було жодного разу. Здавалося, що саме він знаходився у тій кімнаті разом із Амандою. І що найдивніше, спілкуючись на тому боці з Амандою, він чудесно пам'ятав це життя і себе в ньому. Це не тільки нівелювало всі його марні пошуки самого себе, а й показувало, наскільки зараз він далекий від істини. Окрім цього, він був украй утомленим, бо в літаку так і не вдалося поспати.

«Треба якнайшвидше знайти психолога, щоб вирішити все раз і назавжди, — подумав Роберт. — І Хлою. Куди вона могла запропаститися, що могло трапитися?»

Він спробував ще кілька разів до неї додзвонитися, але безрезультатно.

Раптом автомобіль зупинився, і Йован по-дружньому сказав:

— Давай, але недовго, нас чекають. О’кей?

Роберт тільки зараз помітив, що вони під'їхали до його будинку, і швидко отямився.

— Я швидко, Йоване. Спасибі тобі, — промовив Роберт і вийшов з автомобіля.

Йован пильно спостерігав за ним.

У будинку спалахнуло світло. Але за кілька хвилин Роберт з пригніченим виглядом вийшов і мовчки сів до авто.

На запитання Йована про Хлою Роберт не відповів, а тільки заперечно похитав головою.

Діставшись до офісу, Роберт одразу попрямував до кабінету Роланда.

— З прибуттям, пане поліглот! — Роланд виглядав стривоженим, утомленим, але всім своїм виглядом намагався показати, що щиро радий бачити Роберта. — Ти просто блискуче спрацював!

— Дякую, Роланде. Але мені здається, що роботу ще не закінчено, — Роберт говорив повільно і втомлено.

— Тож, розповідай усе спокійно і послідовно, — запропонував Роланд. — А потім — додому добре виспатися.

Роберт детально розповів про події в Лондоні. Наприкінці, трохи подумавши, він попросив:

— Роланде, мені потрібна відпустка. І ще… Я не заперечуватиму, якщо проведу Різдво в компанії наших сек'юриті. Щось неспокійно у мене на душі.

— Не питання, Роберте, відпочинь, поїдь куди-небудь, а наші хлопці доглянуть за тобою.

— До речі, Роланде, ти не знаєш якогось гарного психіатра? — несподівано запитав Роберт, згадавши останню розмову з Амандою.

Роланд подивився на нього з награним занепокоєнням.

— Невже почалося? — з усмішкою запитав він.

— Та ні, просто є одна незакінчена справа. Хотів до кінця року все закрити і розставити всі крапки над «і».

— Гадаю, є одна людина, — подумавши, відповів Роланд. — Моя дружина працює в інституті і просто у захваті від нього й його методів. Доктор Фрідман. Як каже Ізабель, це ходяча енциклопедія психіатрії. Я зараз подзвоню їй і перешлю тобі номер його телефону.

Після розмови з Роландом Роберт увійшов до свого кабінету. Сів за стіл і з робочого телефону кілька разів подзвонив Хлої. Телефон був, як і раніше, від’єднаним. Роберт увімкнув комп'ютер і зайшов у додаток охоронної сигналізації свого будинку. На екрані відобразилися інформація з шести зовнішніх камер відеоспостереження будинку і стан охоронної сигналізації.